Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Він зробив над собою зусилля і, м'яко вивільнивши свою руку з її руки, лагідно, намагаючись бути спокійним, майже по-батьківськи сказав їй:

— Заспокойся… заспокойся… божевільна ти дівчино… Я люблю іншу… божественно прекрасну жінку… вона мати моєї дитини… Знай, що в Спартака тільки одна віра, і так само, як я живу задля справи і помру за неї, так і кохаю лише одну жінку й ніколи не полюблю іншу… Прожени думки про мене зі своєї голови… не висловлюй мені почуттів, яких я не розділяю, не говори мені про кохання, що я не можу відчувати до тебе…

— Ох, клянуся божественними ериніями, — вигукнула Евтибіда, яку при останніх словах Спартак злегка відхилив від себе, — це Валерія, проклята Валерія, це вона, вона викрадає в мене твої пестощі й поцілунки!

— Жінко! — обурено вигукнув Спартак, і обличчя його зробилося похмурим і грізним.

Евтибіда замовкла, кусаючи свої руки. Ватажок гладіаторів, стримавши гнів, вимовив за мить вже спокійно, але не менш суворо:

— Йди з мого намету і ніколи більше не з'являйся тут. Завтра ти вирушиш з іншими контуберналами в штаб Еномая: моїм контуберналом ти більше не будеш.

Куртизанка, опустивши голову, ледь стримуючи ридання й кусаючи руки, повільно вийшла з намету. А Спартак тим часом відкрив медальйон, підніс його до губ і вкрив поцілунками пасма волосся, що зберігалися в ньому.

Евтибіда була винятковою жінкою. Її розум завжди підкорявся поривам пристрасті, а пристрасть була непомірною, тож часто її розум знищував бурхливий політ нестримної фантазії. Вона мала нестримну енергію, що не відповідала її тендітній, витонченій статурі. Грекиня швидше скидалася на юну дівчину, аніж на жінку. Читач уже знає, що з юності, підкоряючись хтивим бажанням одного розбещеного патриція, вона брала участь у безсоромних оргіях і сатурналіях, а тому втратила дві найкращі жіночі якості: сором'язливість і здатність відрізняти добро від зла.

Вона не вміла стримувати свої бажання й домагалася бажаного будь-якими засобами. Добром вона вважала лише досягнення мети. З непохитним завзяттям йшла вона до задуманого, і завдяки неймовірній силі волі їй завжди вдавалося задовольняти свої бажання. Коли ж виникли непередбачені перешкоди, коли вона переконалася, що Спартак байдужий до її чарів, які скорили стільки чоловіків, коли вона довідалася, що інша жінка йому миліша, незадоволене бажання, божевільні ревнощі скипіли в серці куртизанки. Кров її завирувала, серце затріпотіло, як ніколи досі — її хтиве бажання перетворилося на нестримну пристрасть. Вона прагнула забути цю людину й віддалася шаленству оргій. У її римському палаці лунали фесценійські пісні, але ніщо не могло витиснути Спартака з її серця. Вона вирушила подорожувати, побувала в рідній Греції, але незадоволена пристрасть скрізь її переслідувала, заважаючи жити. Тоді Евтибіда вирішила повторити спробу заволодіти душею гладіатора, котрий нині став грізною силою, велетнем, що підняв прапор боротьби пригноблених проти панування Рима.

Минуло чотири роки. Спартак міг забути Валерію, можливо, і забув її, і Евтибіда подумала, що тепер настав час, коли вона може цілком віддатися своїй любові до фракійця. Грекиня продала всі свої коштовності, зібрала всі свої скарби й вирушила у табір гладіаторів. Вона вирішила з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе служінню людині, що запалила у її душі таку сильну пристрасть.

Якби Спартак упав в її обійми, вона була б щаслива, і хтозна, можливо, стала б доброчесною жінкою. Евтибіда почувалася здатною на будь-який чесний і сміливий учинок, аби тільки здобути любов людини, котра в її очах набула осяйного образу напівбога.

Вона чекала, вона сподівалася, але очікування були марними… Він удруге відштовхнув її. Евтибіда вийшла з намету Спартака у сльозах, очі її блищали гнівом, обличчя залив рум'янець сорому від пережитого приниження.

Спочатку вона йшла й нічого не бачила від хвилювання. Грекиня йшла наче навпомацки, вона спотикалася об підпори наметів, аж поки невідь чому вона опинилася біля частоколу. Думки її були безладними, у збудженому мозку не було чіткого усвідомлення про власні переживання, а чи правильного сприйняття зовнішнього світу. Дзенькало у вухах, вона усвідомлювала лише, що страждання її жахливі й вона жадає помсти, нещадної й кривавої.