Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Наблизившись до грекині, гігант став перед нею навколішки й, взявши обидві її руки, підніс їх до губ.

— О моя божественна Евтибідо! — вимовив він. Стоячи на колінах, Еномай все ж був на голову вище від дівчини, що сиділа на лаві. Лише ставши навпочіпки, він міг зазирнути своїми маленькими чорними очицями в обличчя красуні.

Дві ці голови надзвичайно контрастували: правильні риси обличчя, білизна шкіри Евтибіди ще дужче підкреслювали брутальність рис і землисто-смаглявий колір обличчя Еномая, а його скуйовджене волосся й борода попелясто-каштанового кольору ще більше відтіняли красу рудого волосся куртизанки.

— Довго тривала нарада? — запитала Евтибіда, дивлячись доброзичливо й лагідно на величезного германця, який простягнувся біля її ніг.

— Так, довго… на жаль, надто довго, — відповів Еномай. — Запевняю тебе, мене так знудили ці наради. Я солдат, і, клянуся блискавками Тора, не до душі мені всі ці збори.

— Але ж і Спартак теж людина дії, і якщо до його хоробрості додати обережність, то це лише сприятиме успіху нашої справи.

— Так-то воно так… я не заперечую цього… але я волів би йти просто на Рим.

— Божевільна думка! Тільки коли в нас буде армія на двісті тисяч, ми зможемо зробити таку сміливу спробу.

І обидва замовкли. Еномай дивився віддано й ніжно на грекиню. Евтибіда ж намагалася зобразити палкі почуття, які вона, звичайно, не могла відчувати, і вдавано ніжними поглядами, підказаними їй мистецтвом зваби, пестила простодушного германця.

— І ви обговорювали серйозні й важливі справи на сьогоднішній нараді? — наче ненароком запитала грекиня.

— Так… серйозні й важливі… так вони кажуть… Спартак, і Крікс, і Гранік…

— Так, ви, напевно, говорили про плани майбутніх воєнних дій?..

— Не зовсім так… але те, про що ми радилися, майже безпосередньо стосується цього. Ми обговорювали… ох, так, — вигукнув він, раптом отямившись, — ми зв'язали один одного священною клятвою не розголошувати того, що там обговорювалося. А я мало все не вибовкав.

— Але ж не ворогові ти повідомляєш про свої плани… я сподіваюся.

— О моя обожнювана Венеро… Невже ти могла подумати, що якщо я не розповідаю тобі про наші рішення, то лише тому, що не довіряю тобі!

— Цього ще бракувало! — вигукнула обурена грекиня. — Клянуся Аполлоном Дельфійським! Невже після того, як я віддала справі пригноблених всі мої багатства, принесла в жертву всі переваги життя серед розкоші й насолод і зі слабкої дівчини перетворилася на борця за волю, ти або хто-небудь інший насмілиться засумніватися в моїй відданості?

— О ні, одін мені свідок!.. Вір мені, що я не тільки обожнюю твою красу, а й високо шаную шляхетність і твердість твого духу… Я настільки поважаю тебе, що, попри дану клятву, я хочу повідомити тобі про…

— Ні, нізащо! — сказала дівчина, удаючи, що вона ще дужче розсердилася. — Мене не обходять ваші таємниці! Я про них нічого не хочу знати…

— Ну от, ти знову гніваєшся на мене… За що ти на мене образилася?.. О моя божественна дівчино!.. — смиренно вимовив Еномай, ніжно пестячи Евтибіду. — Вислухай мене, прошу тебе… знай, що…

— Замовкни, мовчи, я не хочу, щоб ти порушив клятву й поставив під загрозу нашу справу, — з іронією мовила куртизанка. — Якби ти вірив мені… поважав мене… любив, як говориш… якби я була для тебе, як ти для мене, частиною мене самої… ти зрозумів би, що твоя клятва зобов'язувала тебе тримати все, що говорили, потай від усіх, але не від мене… Але ти не любиш мене любов'ю чистою, відданою, безмежною, що робить людину рабом коханої… Ти любиш в мені лише мою кляту красу, ти жадаєш тільки моїх поцілунків… а любові щирої, глибокої в тебе немає, я розчарувалася… це було тільки мрією…

У голосі Евтибіди почулися тремтіння, хвилювання, сльози, і нарешті дівчина вибухнула вдаваним нестримним риданням.

Враження від її хитрощів було саме таким, як вона й очікувала. За останні два місяці вона не раз випробовувала на Еномаєві силу своїх чарів.

Зрештою гігант не втримався і коротенько розповів дівчині все, що обговорювали начальники гладіаторів. Він повідомив, що, після роздумів про необхідність мати на своєму боці частину патриціїв і обтяженої боргами римської молоді, що жадає змін, було вирішено завтра ж відправити надійного гінця до Катиліни з проханням прийняти командування над військом гладіаторів. Виконати це доручення узявся Рутилій.

Незважаючи на те, що германець розповів усі таємниці Евтибіді, що й було метою усіх хитрувань і вивертів грекині, вона продовжувала ще якийсь час бурмоситися й прикидатися незадоволеною, але незабаром повеселішала й усміхнулася Еномаю, що простягся на підлозі й, поставивши маленькі ніжки грекині собі на голову, сказав: