Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Господар посадив обох за стіл і приніс кожному на великому тарелі смаженого баранчика, й обидва мандрівники заходилися їсти з неабияким апетитом.

— Ти, здається, відпущеник? — запитав згодом апулієць у кремезного чолов'яги, з яким ділив трапезу.

— Так, я вільновідпущений, — шанобливо відповів кремезний чолов'яга, — я з роду Манлія Імперіози… Їду в Рим сповістити Тита Манлія про збитки, завдані його віллі біля Брундизія заколотниками-гладіаторами, що з'явилися в наших краях.

— Хай будуть прокляті вони і їхній вождь! — з запалом вигукнув апулієць, щосили гримнувши кулаком по столу.

Потім він запитав у відпущеника:

— Вони заподіяли тобі великих збитків?

— Збитки, про які я згадав, гладіатори заподіяли не самій віллі й не землям мого пана… Мова йде про п'ятдесят чотири раби з шістдесяти, що обслуговують віллу: усіх їх звільнили гладіатори. І з шістдесятьох лише шестеро залишилися зі мною на віллі — це були старі й каліки. А всі решта пішли в табір Спартака. Що ти тепер скажеш? Хіба це малий збиток? Хто тепер працюватиме, хто буде орати, сіяти, підрізати виноградники, збирати врожай у маєтках мого хазяїна?

— До Ереба [26] Ереб — у грецькій міфології — підземне царство темряви, через яке душі померлих проходять в Аїд. Спартака й гладіаторів! — гордо й презирливо вимовив апулієць. — Випиймо за те, щоб їх знищили, і за наше процвітання.

І після того як хазяїн станції знову випив за здоров'я вільновідпущеника, останній випив за благополуччя своїх співрозмовників і передав чашу апулійцю, котрий випив за благополуччя хазяїна й вільновідпущеника.

Апулієць, сплативши за трапезу, піднявся, збираючись піти у стайні й вибрати там коня.

— Почекай хвилинку, шановний, — сказав хазяїн станції. — Я не хочу, щоб хтось говорив, що добропорядна людина побувала на станції в Азелліона й не отримала від нього гостьової таблички.

І він вийшов з кімнати, де залишилися апулієць і відпущеник.

— Видно, і справді порядна людина, — зауважив відпущеник.

— Еге ж, — відповів апулієць.

Незабаром повернувся хазяїн поштової станції і приніс дерев'яну табличку зі своїм ім'ям — Азелліон. Він розділив її навпіл і одну половинку, на якій було написано: «ліон», віддав апулійцю.

— Ця половинка таблички допоможе тобі. Коли покажеш її господарям інших поштових станцій, вони дадуть тобі найкращих коней та усе необхідне. Пам'ятаю, сім років тому тут проїжджав Корнелій Хрісогон, відпущеник знаменитого Сулли…

— Щиро дякую, — сказав апулієць, перериваючи Азелліона, — за твою люб'язність. Будь певен, що попри твою пусту балаканину, Порцій Мутилій, громадянин Гнатії, не забуде твоєї доброти і збереже до тебе почуття щирої дружби.

— Порцій Мутилій!.. — повторив Азелліон. — Добре… Щоб не забути твого імені, я запишу його в щоденник моїх спогадів… адже тут щодня проїжджає стільки народу… стільки різних імен, стільки справ… неважко й…

Він пішов, але незабаром повернувся, щоб провести у стайні Порція Мутилія, котрий мав вибрати коня.

У цю хвилину прибув ще один мандрівник. За його вбранням видно було, що він чийсь слуга. Він сам відвів свого коня на стайню, де в цей час перебував Порцій Мутилій — той саме спостерігав, як конюх сідлав обраного ним коня. Слуга звернувся зі звичайним вітанням «привіт тобі» до Порція й Азелліона, і сам поставив свого коня в ясла, розташовані вздовж стіни стайні, зняв з нього вуздечку і збрую та поклав перед ним мішок з вівсом.

У той час як слуга опікувався конем, у стайні з'явився відпущеник Манлія Імперіози. Він прийшов подивитися на свого коня, і, непомітно для Порція Мутилія й Азелліона, обмінявся швидким поглядом з новоприбулим слугою.

Останній по закінченні роботи пішов до виходу й, проходячи повз відпущеника, удав, ніби щойно помітив і впізнав його:

— Клянуся Кастором!.. Лафреній!..

— Хто це? — запитав той, швидко обернувшись. — Кребрик?.. Яким чином?.. Звідки їдеш?

— А ти куди?.. Я їду з Рима в Брундизій.

— А я із Брундизія у Рим.

Ця зустріч і вигуки привернули увагу Порція Мутилія, і він непомітно позирав за слугою й відпущеником. Однак ті помітили, що Мутилій нишком стежить за ними і прислухається до їхньої розмови. Вони розмовляли пошепки і незабаром розійшлися, потиснувши один одному руку. Порцій почув лише тихо вимовлену фразу:

— Біля криниці!

Слуга вийшов зі стайні, а відпущеник продовжував пестити свого коня. Щойно Порцій вийшов зі стайні, вільновідпущеник звернувся до Азелліона: