Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Коли він увійшов у місто, вулиці були порожніми й тихими. Але навіть на цій околиці Рима до нього долинав якийсь незрозумілий гул, немов дзижчав бджолиний рій у величезному вулику: це був відгомін веселощів у центрі великого міста. Поступово просуваючись уперед, Арторікс заглибився у лабіринт звивистих вулиць Есквіліна. Тут віддалений шум ставав дедалі виразнішим і чіткішим. Щойно він перетнув перші провулки Субури, до нього долетів стоголосий вереск:

— Io, bona Saturnalia! Io, bona Saturnalia! [27] Io, bona Saturnalia! — Ура сатурналіям! (лат.)

На вулиці Карін він побачив строкату юрбу. Попереду йшли співаки й кіфаристи. Вони танцювали, як одержимі, під спів гімну на честь Сатурна. Співали й танцювали також і в юрбі.

Арторікс знався на римських традиціях, тож незабаром почав розрізняти в цій розмаїтій юрбі окремих людей: поруч із ангустиклавами вершників він бачив сірі туніки, матрона в білосніжній столі йшла поруч із бідним рабом у червоному каптані.

Фокусник відступив убік і притулився до стіни, щоб пропустити ходу, що рухалася з оглушливими криками. Він усіляко намагався не привертати до себе уваги, сховати мавпочку, сходи й обручі, що видавали його професію — він не мав бажання показувати свою майстерність цим божевільним.

Бажання його, однак, не здійснилося. З юрби його помітили й одразу ж залунали голосні вимоги усім зупинитися. Далі почулися вигуки й плескання в долоні:

— Покажи свої фокуси! — вимагав один.

— Вшануй Сатурна! — кричав другий.

— А ну ж, погляньмо, що вміє робити твоя мавпочка! — вигукнув третій.

— Хай пострибає песик!

— Ні, мавпочку, мавпочку!

— Собаку!.. Собаку!

— Ширше, ширше коло!

— Звільніть для нього місце!

— Станьте у коло!

— Розступіться! Розступіться!

Навкруги кричали, вимагали, щоб усі розступилися й звільнили місце для фокусника. Почалася штовханина, тиснява, кожному забаглося пробратися вперед. Арторікса зовсім притисли до стіни, так що він не міг і кроку ступити.

Ті, що стояли ближче, заходилися вмовляти, підлещуватися до нього:

— Не бійся, бідолашний!

— Ти добре заробиш!

— Накидаємо тобі повну шапку терунцій!

— Почастуємо тебе найкращим массикським!

— Яка гарненька мавпочка!

— А пес! Який чудовий епірський пес!

Одні пестили собаку, інші — мавпочку. Хтось мацав драбинку, хтось — мотузки й залізні обручі, висловлюючи найнеймовірніші здогади й припущення. Арторіксові, нарешті, набридла ця штовханина, і він сказав:

— Гаразд, я покажу вам виставу! Я й мої артисти постараємося гідно ушанувати Сатурна, а вам зробити приємність. Але для цього, шановні квірити, дайте мені місце.

— Правильно!

— Він правильно каже!

— Ширше коло!

Раптом хтось голосно крикнув:

— Нехай іде з нами в Карінську курію!..

— Так, так, у Карінську курію, — пролунало спочатку десять, потім двадцять, потім сто голосів.

— У Карінську курію! У Карінську курію!

Юрба дедалі зростала, незабаром хода досягла відкритого місця, де здіймався будинок третьої із тридцяти курій, на які ділилося місто, — курія Карін, і юрба розтеклася навсібіч, немов бурхливий потік. Цікаві ставали навшпиньки, піднімалися на лави, на столи, на сходи, видиралися на залізні ґрати, що захищали вікна в нижніх поверхах сусідніх будинків. Незабаром запала цілковита тиша, усі завмерли в напруженому очікуванні, спрямувавши очі на Арторікса, що вже готувався до вистави.

Фокусник постояв кілька хвилин розмірковуючи, потім розклав долі різні предмети свого реквізиту, підійшов до одного з глядачів, дав йому кульку зі слонової кістки і сказав:

— Пусти її по колу.

Потім він дав ще одну кульку рабові, що стояв у першому ряду кола. Обличчя його розпаленіло й розпливлося в усмішці — він мав вигляд щасливої людини, що очікує ще більших радостей. Фокусник сказав йому:

— Пускай кульку по руках.

Потім молодий галл вийшов на середину звільненого для нього простору й гукнув свого пса. Великий епірський пес чорної масті з білими підпалинами сидів на задніх лапах, спрямувавши на господаря розумні очі.

— Ендиміоне!

Пес підхопився, завиляв хвостом і пильно подивився на хазяїна, ніби хотів сказати, що готовий виконати всі його накази.

— Ходи і знайди білу кульку!..

Пес негайно побіг у той бік, де публіка передавала одне одному білу кульку.

— Ні, шукай червону, — велів Арторікс.

Ендиміон швидко повернув у той бік, де стояв раб, що тримав червону кульку, яка вже встигла побувати в тридцяти руках. Пес хотів прослизнути під ногами глядачів і підбігти до того, у кого в цю мить була червона кулька, як раптом Арторікс крикнув так, немов скомандував маніпулу солдат: