Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— …і перемога! — промурмотів той, ще не що цілком оговтавшись від здивування.

Тоді Рутилій простягнув йому руку й тричі натиснув вказівним пальцем на долоню лівої руки відпущеника й цим остаточно заспокоїв його. Сам він тепер був упевнений у своєму співрозмовнику й супутнику.

Стемніло. Вершники обійнялися і поїхали поруч, розповідаючи один одному про свої злигодні.

Споночіло. Вершники піднімалися крутим шляхом, обабіч якого простягався ліс. Широкі рови відокремлювали його від дороги.

Обидва вершники продовжували мовчки їхати ще зо чверть години, як раптом кінь Лафренія Імперіози, чи то злякавшись тіні від дерева, чи то з іншої невідомої причини, став на диби, зробив два-три стрибки і впав у рів уздовж узбіччя.

Почувши крики Лафренія, що кликав на допомогу, Рутилій зупинив свого коня, спішився, прив'язав його до чагарника й, кинувшись у рів, поспішив на допомогу другові.

Та не встиг він зметикувати, що відбулося, аж раптом відчув потужний удар у спину. Від цього удару Рутилій впав і отримав другий удар у плече.

Рутилій зрозумів, що потрапив у хитру пастку. Він вихопив з-під туніки кинджал, але в цей час Лафреній мовчки втретє вдарив по голові. Рутилію вдалося піднятися, і він кинувся на свого вбивцю, вражаючи його в груди.

— Мерзенний зраднику!.. Ти не посмів відкрито напасти на мене!

Аж тут Рутилій зрозумів, що убивця під тунікою має панцир.

Відчайдушна сутичка між пораненим Рутилієм і сильним та неушкодженим Лафренієм тривала недовго. Чутно було лише стогони, лайки, глухі прокльони.

Незабаром почувся шум падіння тіла і слабкий голос Рутилія:

— О, підле зрадництво!..

Потім усе затихло.

Лафреній нахилився і прислухався, аби переконатися в тому, що той більше не дихає. Потім він піднявся й, вибравшись на дорогу, пішов до коня Рутилія.

— Клянуся Геркулесом, — раптом вигукнув убивця, відчувши, що непритомніє, — я бачу… Що ж це зі мною?..

І він захитався.

— Мені боляче, тут… — простогнав він слабким голосом, і підніс праву руку до шиї, але негайно відняв її. Рука була в крові.

— О, клянуся богами!.. Він… вразив мене… саме сюди… у єдине… незахищене місце.

Він захитався й впав у калюжу крові, що била ключем із сонної артерії.

Тут, на цій пустельній дорозі, серед нічної тиші, марно намагаючись піднятися й кличучи на допомогу, чоловік на ймення Лафреній Імперіоза, а насправді нице знаряддя помсти Евтибіди, у жорстоких муках жахливої агонії помер за кілька кроків від того рову, в якому лежав труп Рутилія.

На чотирнадцятий день перед січневими календами 682 року з часу заснування Рима (19 грудня 681 року) починалися сатурналії. Вони тривали три дні. Це було свято на честь бога Сатурна. За стародавнім звичаєм, під час сатурналій раби отримували тимчасову волю: вони змішувалися з вільними громадянами, із сенаторами, вершниками, плебеями обох статей і різного віку, сиділи з ними за одним столом і таким чином проводили безтурботні три дні.

Нехай читач уявить собі величезне місто Рим, стіни якого в ті далекі часи простягалися на вісім миль і мали двадцять три входи з ворітьми… Місто, прикрашене величними храмами, грандіозними палацами, витонченими портиками, пишними васильками. Уявіть собі столицю, кількість мешканців якої за останнім переписом сягало чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч осіб. Крім того, в ньому мешкало не менше двох мільйонів рабів. Уявіть собі місто з незліченним його населенням, до якого варто додати мешканців довколишніх сіл, а також мешканців сусідніх міст, що тисячами стікалися на святкування сатурналій. Але навіть уявивши собі все це, читач матиме лише приблизне уявлення про те надзвичайне, величне видовище, що відкрилося перед мандрівним фокусником, який потрапив у Рим 19 грудня 681 року.

Фокусника супроводжував пес. За спиною він ніс маленьку драбинку, кілька скручених мотузок і залізні обручі різної величини, а на лівому плечі в нього сиділа маленька мавпочка. У такому вигляді він вступив у Рим через Есквілінські ворота, що виходили на консульську Пренестинську дорогу.

Статний білявий юнак, гнучкий і спритний, із сухорлявим блідим обличчям, яке осяювали блакитні розумні очі. Словом, він мав доволі привабливу зовнішність. На ньому була хутряна пенула, накинута на коротку туніку із грубої сірої шерсті, а на голові повстяний капелюх. Це був Арторікс.