Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— Стій!

Пес зупинився, мов укопаний. Потім, звернувшись до юрби, фокусник сказав:

— Ті, до кого потрапили в цю мить кульки, нехай залишать їх у себе й не передають далі: мій собака підійде й забере їх.

У юрбі пробіг шепіт чи то цікавості, чи то недовіри, і знову запала тиша. Тисячі очей уважно стежили за собакою. Арторікс, схрестивши на грудях руки, наказав:

— Знайди і принеси мені білу кульку.

Ендиміон постояв з хвилину, піднявши догори морду, і потім рішуче попрямував до певного місця, швидко проліз під ногами глядачів, підійшов до того, хто сховав білу кульку і, поклавши обидві лапи йому на груди, начебто просив своїми розумними, виразними очами віддати йому кульку.

Той дістав з-під тоги заховану білу кульку. Цей глядач був патрицій. Він простягнув кульку, собака обережно взяв її в пащу й прожогом метнувся до хазяїна.

Пролунали гучні вигуки, а потім оглушливі оплески, коли пес так само швидко знайшов власника червоної кульки.

Тоді Арторікс розсунув свою драбинку, що складалася із двох частин, угорі з'єднаних між собою, і поставив її на землю. Прив'язав кінець мотузки, на яку одягнув три залізних обручі, до верхньої сходинки однієї з половинок сходів, взяв у руку інший кінець і, відійшовши на певну відстань, натягнув мотузку на висоті чотирьох футів од землі. Поставивши на мотузку свою мавпочку, що сиділа в нього на плечі, він сказав їй:

— Психеє, покажи всім цим славним синам Квірина свою спритність і вміння!

Мавпочка, ставши на задні лапки, досить спритно пішла по мотузці, а в цей час Арторікс крикнув собаці:

— А ти, Ендиміоне, покажи-но іменитим громадянам міста Марса, як ти вмієш підніматися на сходи.

Поки мавпочка йшла по канату, пес під оплески юрби з чималими зусиллями й напругою піднімався зі сходинки на сходинку. Коли ж пес піднявся на останню, Арторікс, похитавши головою, жалісливо сказав:

— Що ж ти тепер робитимеш, бідолашний Ендиміоне? Як ти звідси спустишся?

Пес дивився на господаря, помахуючи хвостом, а потім стрибнув униз і переможно поглянув на глядачів. Юрба вітала його гучними оплесками. Арторікс показував ще чимало різних трюків і фокусів. А тим часом, поки увагу юрби було прикуто до мавпочки, на площі з'явилися міми і блазні, вигадливо загримовані або ж у незвичайних, гротескних масках. Вони стрибали й танцювали під акомпанемент флейт і кіфар, а за ними йшла величезна юрба. Усі рухалися в напрямку Карінської курії.

Глядачі, що оточували Арторікса, кинулися назустріч новій розвазі. Музики, яких Арторікс зустрів на вулиці Карін, налягли на свої інструменти, і знову пролунав оглушливий хор голосів, що славили Сатурна. Галл ненадовго залишився на самоті. Він склав драбинку, зібрав увесь свій реманент для фокусів, посадив мавпочку на плече й увійшов у трактир неподалік будинку курії, щоб відскіпатися від настирливої юрби глядачів. Він замовив у трактирі чашу цекубського й залпом її осушив. Вийшло так, як він і думав: незабаром площа знову була заповнена двома юрбами, що злилися в одну, і міми, піднявшись на сходи курії, почали виставу — смішну й непристойну пантоміму, фарс найнижчого штибу, що викликав вибухи безсоромного реготу та схвальні крики юрби на майдані.

Арторікс вичекав слушну хвилину і нишком вибрався з площі. Лише за чверть години він нарешті потрапив на вулицю, що веде до Великого цирку. Поки він йде цією вулицею, переповненою святково налаштованою галасливою юрбою, розповімо коротко нашим читачам, як і чому Арторікс, переодягнений фокусником, потрапив у Рим.

Наступного дня після вбивства бідолашного Рутилія загін гладіаторської кінноти вирушив за фуражем майже під самісінький Барій. Там вони довідалися про злочин, вчинений на шляху до Гнатії. Було знайдено два трупи невідомих людей: один за виглядом скидався на заможного селянина, другий — на вільновідпущеника.

Начальник загону скористався нагодою, аби відвідати свою кохану, гарненьку селянку з Канузія, з якою він познайомився місяців зо два тому, коли військо повстанців стояло табором біля Венусії. Тепер він повів туди свій загін нібито з наміром розслідувати злочин на Консульській дорозі. Його могли приписати гладіаторам, що господарювали в цих краях, втім, вони дотримувалися найсуворішої дисципліни і цілковитої поваги до чужої власності й до місцевих мешканців. Насправді ж начальник кінного загону просто хотів побачити свою любу. На свій превеликий подив, в одному з убитих вершники впізнали начальника легіону їхнього війська, хороброго Рутилія, переодягненого (вони не могли зрозуміти навіщо) апулійським селянином.