Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— О, божественна Валерія! — ледь чутно вимовив Спартак, блідий од хвилювання.

— І вона, бідолашна, така нещасна, — провадила дівчина, — нещасна!

— Нещасна?.. Чому?.. — жваво запитав фракієць.

— Вона нещасна, я це знаю… Я часто бачила сльози в її очах, часто чула, як вона глибоко зітхала, дуже часто. Але чому вона плаче й зітхає, я не знаю, не можу здогадатися. Може, через неприємності з її родичами… А може, через смерть чоловіка… Хоча навряд… ні, не знаю… Єдина її розрада — її донька, Постумія. Така мила, така чарівна крихітка!..

Спартак глибоко зітхнув, змахнув рукою кілька сльозинок, що скотилися з очей, різко повернувся й, обійшовши навколо намету, запитав у Мірци, щоб змінити тему розмови:

— Скажи, сестро… ти нічого не чула про Марка Валерія Мессалу Нігеру… двоюрідного брата Валерії?..Я з ним зустрівся… ми з ним билися… я його поранив… і пощадив його… Чи не знаєш ти випадково… чи одужав він?

— Звичайно, видужав!.. І про цей твій великодушний учинок ми теж чули!.. Валерія зі слізьми благословляла тебе. Нам усе розповів Гортензій, коли приїхав на тускуланську віллу… По смерті Сулли Валерія майже цілий рік живе там.

У цю хвилину на порозі намету постав один з деканів гладіаторів і доповів, що молодий солдат щойно прибув із Рима і наполегливо просить дозволу бачити Спартака.

Спартак вийшов з намету на преторський майданчик. Табір гладіаторів був побудований за зразком римських таборів. Намет Спартака був розбитий на найвищому місці, і перед ним було відведене місце для військового суду. Цей майданчик у римлян називався преторським. За наметом Спартака був інший намет, де зберігалися прапори. Біля нього стояла варта з десяти солдатів на чолі з деканом. Вийшовши з намету, Спартак побачив юнака, що йшов назустріч — на вигляд йому, вбраному у військові обладунки, було не більше чотирнадцяти років.

Спартак здивовано подивився на юнака, потім повернувся до декана, ніби запитуючи його, чи цей воїн бажав з ним говорити. Коли декан ствердно кивнув головою, Спартак підійшов до юнака і запитав його здивовано:

— То це ти хотів мене бачити? Хто ти? Що тобі потрібно?

Юнак спершу зашарівся, потім раптом сполотнів. Подолавши збентеження, він твердо відповів:

— Так, Спартаку, я.

І після короткої паузи додав:

— Ти не впізнаєш мене?

Спартак пильно вдивлявся в тонкі юнакові риси, немов відшукуючи в пам'яті якісь спогади, якийсь далекий відгомін. Опісля відповів, не зводячи очей зі свого співрозмовника:

— Справді… Мені здається… я десь бачив тебе… Але де?.. Коли?..

Потім знову запала тиша, і гладіатор першим увірвав її:

— Ти римлянин?

Юнак похитав головою й, посміхнувшись сумною, якоюсь вимученою посмішкою, начебто йому хотілося заплакати, відповів:

— Пам'ять твоя, доблесний Спартаку, не така сильна, як твоя рука.

При цій посмішці й цих словах ніби блискавка освітила свідомість фракійця. Він широко розплющив очі й нарешті невпевнено вигукнув:

— Он як! Невже!.. Чи можливо це?.. Юпітере Олімпійцю! Невже це ти?

— Так, це я, Евтибіда. Так, так, Евтибіда, — відповів юнак, точніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла перевдягнена куртизанка Евтибіда. Він дивився на неї й ніяк не міг отямитися від подиву.

Тоді вона сказала:

— Хіба я не була рабинею?.. Хіба я не бачила, як рідних моїх перетворили на рабів?.. Хіба я не втратила батьківщину? Хіба розпусники-римляни не перетворили мене на куртизанку?

Дівчина говорила, ледь стримуючи гнів, а останні слова вимовила ледве чутно, але з обуренням.

— Я розумію, розумію тебе… — задумливо й сумно сказав Спартак, — може, у цю мить він згадав про свою сестру: — Ти слабка жінка, що звикла до розкоші й насолод… Що ти робитимеш тут?

— О! — обурено вигукнула дівчина. Ніхто не подумав би, що вона здатна на такий спалах. — О, Аполлоне Дельфійський, освіти його розум! Він нічого не розуміє. Іменем фурій-месниць! Кажу тобі, що я хочу помститися за свого батька, за братів, за поневолену вітчизну, за мою молодість, спаплюжену розпустою наших гнобителів, за мою зганьблену честь, за моє загублене життя, за мою ганьбу а ти ще запитуєш, що я збираюся робити в цьому таборі?

Спартак був розчулений цією дикою енергією і силою. Простягнувши руку грекині, він мовив:

— Хай буде так! Залишайся у таборі… крокуй пліч-о-пліч із нами, якщо ти можеш… борися разом із нами, якщо маєш сили.

— Я зможу все, що захочу, — насупивши чоло й брови, відповіла хоробра дівчина. Вона судомно стисла простягнену їй руку Спартака.