Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Спартак сполотнів. Римські ж вартові з першою появою авангарду гладіаторів подали сигнал тривоги, негайно ж із табору виступила одна центурія й рушила вперед, пускаючи стріли в Спартака. Фракієць, зрозумівши, що гладіатори оточені ворогом і приречені на неминучу загибель, не рухався, не зважав на дротики, що зі свистом пролітали повз нього, хоча кожний міг його вразити.

Од заціпеніння його збудив декан авангарду:

— Спартаку, що ж нам робити? Іти вперед і боротися чи відступати?

— Треба відступати, Алкесте, — сумно відповів фракієць. Авангард повертався швидким кроком, слідом за ним повільно йшов Спартак.

Римська центурія якийсь час переслідувала гладіаторів, обсипаючи їх стрілами, але незабаром отримала наказ повернутися у табір.

Зійшовши на майданчик, Спартак покликав до себе Еномая й Борторікса, а також інших найбільш досвідчених й хоробрих воєначальників. Фракієць повів їх усіх у напрямку до Нулі. Він показав їм унизу ворожий табір, пояснив, у якому критичному становищі вони опинилися, і запитав, як, на їхню думку, варто було б вчинити за таких складних обставин.

Мужній і запальний Еномай пропонував кинутися на ворога з люттю диких звірів. Та Спартак розумів, що це може призвести лише до значних втрат… Однак виходу не було… Або здатися, або померти…

Запанувала тривала скорботна мовчанка. Для двадцяти дужих сміливців було гірко й болісно усвідомлювати, що зруйновано всі надії, які підтримували їхнє існування протягом п'яти років, зігрівали кров у їхніх жилах. Нестерпно було думати про жалюгідне завершення їхньої справи саме в той момент, коли перемога здавалася такою близькою! Що важила смерть у порівнянні з таким страшним нещастям? Спартак перший порушив похмуру мовчанку:

— Ходімте зі мною, обійдемо цей майданчик. Можливо, знайдеться якийсь шлях чи спосіб до порятунку. Хай яким важким і небезпечним він буде, головне — вийти живими з цієї могили. Навіть якщо лише сотні з нас удасться уникнути смерті, а всі решта загинуть заради торжества нашої святої справи.

У супроводі своїх соратників Спартак почав обхід табору. Гладіатори підійшли до того місця, де стіною височіли стрімкі скелі, що відокремлювали майданчик від вершини гори. Спартак подивився на цю прямовисну кручу і прошепотів:

— Білка — й та не піднялася б! — і, подумавши хвилину додав: — А якщо навіть ми піднімемося?.. Ми лише наразимось на більшу небезпеку.

Нарешті проводирі гладіаторів дійшли до південного краю майданчика і зупинилися біля глибокої прірви, намагаючись визначити на око її глибину. Але одразу майже усі з жахом відвели очі від запаморочливої безодні.

— Тут тільки камені можуть досягти дна, — сказав один з начальників маніпул.

Неподалік сиділи зо два десятки гладіаторів-галлів і спритно плели щити з товстого вербового гілля, яке вони потім обтягували шматками твердої шкіри. І погляд Спартака випадково впав на щити, на ці примітивні вироби товаришів. Побачивши, що Спартак пильно дивиться на щити, один з галлів, усміхаючись, сказав:

— Шкіряних і металевих щитів у нас у таборі набереться не більше семисот, і щоб забезпечити інших п'ятсот воїнів щитами, ми й вирішили зробити, ну, хоча б такі… їх ми робитимемо… поки вистачить шкіри.

— Гез і Тетуан щедро винагородять вас у майбутньому житті! — вигукнув Спартак, якого вразила турбота галлів.

Перегодя, коли Спартак, ніби вже й забув про свої турботи, лагідно подивився на молодих галлів та їхню роботу, і запитав:

— А чи багато у вас залишилося шкіри?

— Ні, небагато, на два щити.

— Цю шкіру ми дістали в Помпеї під час останньої вилазки.

— Шкода, що волячі шкури не ростуть у лісах, як вербові прути!

Очі Спартака знову спинилися на цих товстих, міцних і гнучких гілляках. Фракійця вразили останні слова галла. Він стрепенувся й, ніби готуючись до стрибка, нагнувся до землі й набрав вербового гілля. І раптом, просяявши з радості, щосили крикнув:

— О, клянуся Юпітером, всеблагим і найбільшим Визволителем, ми врятовані!

Еномай, Борторікс та інші центуріони, оптіони й декани, приголомшені цим вигуком, повернулися до Спартака.

— Ми врятовані? — перепитав Борторікс.

— Хто ж нас урятує? — запитав ще хтось.

— Бачите це гілля? З нього ми зробимо довгі сходи, верхній край прикріпимо до цієї скелі й спустимося по одному у цю глибоку ущелину, а з неї вийдемо раптово в тил римлянам і порубаємо їх на шматки.

Сумна посмішка сумніву ковзнула по обличчях його товаришів.