Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Легка, немов метелик, Мірца зникла, прослизнувши у двері. Спартак, занурений у свої думки, не помітив її відходу.

Вперше рудиарій побачив Валерію півтора місяці тому коли прийшов у дім Сулли відвідати сестру, він зіштовхнувся з нею біля портика, коли вона виходила до носилок. Бліде обличчя, чорні сяючі очі й чорне, як смола, волосся Валерії справили на Спартака неймовірне враження. Він відчув до неї дивний потяг, якому важко було опиратись. У нього зародилося полум'яне бажання, мрія поцілувати хоча б край туніки цієї жінки, котра здавалася йому прекрасною, як Мінерва, величною, як Юнона, і звабливою, як Венера.

Хоча знатність і високе становище дружини Сулли зобов'язували її до стриманості стосовно людини, що перебуває у такому становищі, як Спартак, — все ж і у неї, як ми це бачили, виникло таке ж почуття, що схвилювало душу гладіатора, коли він уперше побачив Валерію.

Спочатку бідний фракієць намагався вигнати зі свого серця пристрасть. Розум підказував йому, що думка про любов до Валерії — справжнє божевілля, бо вона зустріне непоборні перешкоди. Але думка про цю жінку виникала знову й знову, наполегливо, завзято, опановувала ним, поверталася щохвилини, хвилюючи й тривожачи його, розпалюючись усе більше, вона незабаром опанувала всією його істотою. Бувало так, що він, сам того не зауважуючи, опинявся за колоною біля портика будинку Сулли й чекав там на появу Валерії. Він крадькома спостерігав за нею і щоразу зауважував, яка Валерія прекрасна, і з кожним днем дужчало його почуття до неї.

Лише одного разу Валерія помітила Спартака. І на мить бідолашному рудиарію здалося, що вона глянула на нього прихильно, лагідно. Йому здалося навіть, що її погляд світився любов'ю, але він одразу відкинув цю думку, вважаючи її мрією безумця, видінням, вигадкою хворобливої фантазії, — він розумів, що подібні думки можуть звести його з розуму.

От що коїлося у душі бідного гладіатора, і тому легко зрозуміти, яке враження справили на нього слова Мірци.

«Я тут, у домі Сулли, — думав нещасний, — усього лише кілька кроків відокремлюють мене від цієї жінки… Ні, не жінки, а богині, заради якої я готовий пожертвувати життям, честю, кров'ю. Я тут і незабаром буду біля неї, можливо, наодинці з нею, я почую її голос, побачу зблизька її риси, її очі, усмішку…» Ніколи він ще не бачив усмішки Валерії, але, мабуть, у неї чудова усмішка, як весняне небо. Усього кілька митей відокремлює його від безмежного щастя, про яке він не тільки не міг мріяти, але яке навіть йому не снилося… Що трапилося з ним? Може, він став жертвою чарівної мрії, палкої уяви закоханого? А може, він божеволіє? Або ж втрачає розум?

Від цієї думки він здригнувся, злякано озираючись і широко розплющивши очі, розгублено шукаючи сестру… її не було в кімнаті. Він підніс руки до чола, ніби хотів стримати скажене биття крові у скронях, розсіяти ману й ледве чутно прошепотів:

— О великі боги, порятуйте мене від божевілля!

Він знову роззирнувся навколо й помалу почав приходити до тями, вивчати місце, де перебував.

Коли Мірца вела його до конклаву Валерії, зовні Спартак уже виглядав спокійним, хоча в його скронях усе ще стугоніла кров. Мірца помітила його блідість запитала:

— Що з тобою, Спартаку? Ти погано почуваєшся?

— Ні, ні, навпаки, ніколи ще мені не було так добре! — відповів рудиарій, слідуючи за сестрою.

Вони спустилися драбинкою (раби у римських будинках завжди жили на верхньому поверсі) і попрямували до конклаву, де на них чекала Валерія.

Конклавом римської матрони називалася кімната, у якій вона усамітнювалася для читання або приймала близьких друзів, вела інтимні бесіди. Сучасною мовою ми б назвали цю кімнату кабінетом. Природно, що вона примикала до покоїв господині дому. У цій кімнаті, вбраній по-східному, було тільки ложе з однією спинкою, на якому лежали м'які пухові подушки в чохлах з білого шовку із блакитною облямівкою. Там стояли ще лави, вкриті шовком, і маленький срібний комодик заввишки не більше чотирьох п'ядей від долівки, на кожному із чотирьох його ящиків були майстерно вигравірувані сцени чотирьох перемог Сулли.

На комоді стояла посудина з гірського кришталю з опуклими візерунками й квітами яскраво-пурпурового кольору.

У ній був підігрітий солодкий фруктовий напій. Поруч стояла порцелянова чаша — весільний подарунок Сулли. Вона була справжнім скарбом, бо коштувала не менше тридцяти, а то й сорока мільйонів сестерціїв. Такі чаші вважалися великою рідкістю й високо цінувалися у ті часи. У цьому відокремленому, спокійному й затишному куточку спочивала на ложі прекрасна Валерія, загорнувшись у білу, найтоншу шерстяну туніку із блакитними стрічками. У півмороку блищали красою її плечі, гідні олімпійських богинь, немов виточені зі слонової кістки, руки, білі округлі, напівголі груди, прикриті хвилею чорного волосся. Спираючись ліктем на широку подушку вона підтримувала голову маленькою, як у дитини, білосніжною ручкою.