Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Очі її були ледь розплющені, обличчя нерухоме — здавалося, вона спала. Насправді ж вона так заглибилася у свої думки, що ніби перебувала у забутті й не помітила появи Спартака. Вона навіть не ворухнулася після легкого стуку в двері. Обличчя Спартака побіліло, як мармур, а палаючі очі були спрямовані на красуню. Він завмер, занурений у побожне споглядання, що викликало в його душі невимовне, донині ще не відоме йому сум'яття.

Минуло кілька митей. І якби Валерія не забула про все навколо, вона могла б чітко почути бурхливе, уривчасте дихання рудиарія. Раптом вона здригнулася, немов хтось покликав її й шепнув, що Спартак тут. Піднявшись, вона звернула до фракійця своє прекрасне обличчя, що відразу вкрилося рум'янцем, і, глибоко зітхнувши, сказала ніжним голосом:

— А… ти тут.

Вся кров ринула в обличчя Спартаку, коли він почув цей голос. Він ступив до Валерії, відкрив рота, немов збираючись щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.

— Хай захищають тебе боги, доблесний Спартаку! — із привітною усмішкою вимовила Валерія, встигнувши опанувати себе. — І… і… сідай, — додала вона, вказуючи на лаву. Цього разу Спартак, вже отямившись, відповів їй, але ще слабким, тремтячим голосом:

— Боги захищають мене більше, ніж я на те заслужив, божественна Валеріє, адже вони посилають мені найбільшу милість, яка тільки може ощасливити смертного: вони дарують мені твоє заступництво.

— Ти не тільки хоробрий, — відповіла Валерія, і очі її засяяли від радості, — ти ще й добре вихований.

Вона раптом запитала його грецькою мовою:

— До того, як ти потрапив у полон, у себе на батьківщині ти був одним із вождів свого народу, чи не так?

— Так, — відповів Спартак тією ж мовою. Він говорив із нею, якщо не з аттичною, то у будь-якому разі з александрійською вишуканістю. — Я був вождем одного з найдужчих фракійських племен у Родопських горах. Був у мене й будинок, і численні череди овець і биків, і родючі пасовища. Я був заможний, могутній, щасливий, і повір мені, божественна Валеріє, я був сповнений любові до людей, справедливий, благочестивий, добрий… — Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, мовив тремтливим од хвилювання голосом:

— І тоді я не був варваром, не був нещасним гладіатором! Валерії стало жаль його, в її душі нуртувало якесь гарне почуття, і, піднявши на рудиарія сяючі очі, вона сказала з неприхованою ніжністю:

— Мені багато й часто розповідала про тебе твоя мила сестра Мірца. Мені відома твоя надзвичайна відвага. І тепер, коли я розмовляю з тобою, мені зрозуміло, що за розумом, вихованістю й манерами ти більше подібний до грека, ніж до варвара.

Неможливо описати враження, що справили на Спартака ці ніжні слова. Очі його зволожилися, він відповів уривчасто:

— О, будь благословенна… за ці співчутливі слова, наймилосердніша з жінок… і нехай великі боги… оберігають тебе, як ти на це заслуговуєш, і зроблять тебе найщасливішою з усіх смертних!

Валерія не могла приховати свого хвилювання — його виказували її виразні очі, часте дихання. Спартак також був сам не свій. Йому здавалося, що він жертва якихось чарів, що він потрапив під владу якоїсь фантасмагорії, сновидіння.

По останніх словах Спартака запала тиша, чутно було лише дихання Валерії і фракійця. Вони були занурені у свої думки. Валерія перша вирішила порушити небезпечну мовчанку й мовила:

— Тепер ти вільний. Чи не хочеш керувати школою із шістдесяти рабів, з яких Сулла вирішив зробити гладіаторів? Він улаштував цю школу в себе на віллі у Кумах.

— Я готовий на все, що тільки ти побажаєш, — адже я раб твій і весь належу тобі, — тихо сказав Спартак, дивлячись на Валерію з виразом безмежної ніжності й відданості.

Валерія мовчки подивилася на нього довгим поглядом, потім встала й, ніби її щось мучило, пройшлася кілька разів кімнатою. Зупинившись перед рудиарієм, знову спрямувала на нього погляд, а потім стиха запитала:

— Спартаку, скажи мені відверто: що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною біля портика мого будинку?

Таємниця Спартака вже перестала бути лише його таємницею. Валерія, мабуть, у глибині душі насміхається над зухвалістю якогось гладіатора, що підняв свій погляд на одну із найвродливіших і найзаможніших римлянок.

Ніби полум'я спалахнуло на блідому обличчі гладіатора, він опустив голову й нічого не відповів. Марно намагався він звести очі на Валерію й заговорити — його стримував невимовний сором.