— Все може бути, — погодився Джері. — То я прийду погляну на нього.
Наступного дня Шаленець (так звали того коня) вже стояв у нашій стайні. То був чудовий гнідий кінь з гарною головою та без жодної світлої волосинки, такий самий заввишки, як Капітан, і мав лише п’ять років. Я зустрів його привітно, як майбутнього напарника, але вирішив не розпитувати, щоб не набридати.
Першої ночі Шаленець поводився дуже тривожно: замість лягати спати все смикав за свій недоуздок, стукав по яслах і заважав мені заснути. Та наступного дня, проходивши в кебі п’ять-шість годин, він набрався розуму і став сумирнішим. Завдяки ласці й доброму слову Джері вони швидко порозумілися. Наш господар казав, що вільний повід і регулярна робота зроблять коня спокійним, як ягня. І любив повторювати, що нема нічого злого, що б не вийшло на добре: мовляв, джентльмен утратив улюбленця, за якого виклав сто гіней, [103] Гінея — давня англійська монета вартістю 21 шилінг; слово походить від назви країни, де її вперше викарбувано.
а він, кебмен Джері, знайшов собі гарного коня в повному розквіті сил.
На початках Шаленець вважав нову роботу ганебною і навіть відмовлявся стояти у шерезі кебів на стоянці, та наприкінці тижня він потай зізнався мені, що вільний повід і можливість рухати головою, може, навіть цього і вартують, та й ходіння в кебі — не така вже й погана робота. Принаймні не знати, що краще: тягнути кеб чи ходити під сідлом, коли тебе всякою збруєю прямо-таки сповивають. Одне слово, він скоро прижився у нас, і Джері його полюбив.
Розділ 45
Як Джері зустрів Новий рік
Для одних людей Різдво та Новий рік — великі свята. А для кебмена і його коня — не свята, а жнива: з одного боку, непогані заробітки, з іншого — гарувати доводиться від ранку до ночі. Новорічні бали, святкові посиденьки, ковзанки, атракціони — тільки встигай розвозити гостей та відпочивальників. Тож не дивно, що часто-густо працювали ми до півночі, і навіть довше. Дощ чи мороз — а ти чатуєш на вулиці, мокнеш, дрижиш на морозі та чекаєш тихенько, поки гості в теплому домі навеселяться, натанцюються і почнуть збиратися додому. Мені завжди було цікаво, чи замислюються коли-небудь статечні дами про нещасного кебмена, який всі жданики поїв, чекаючи на козлах, і терплячого коня, котрому від стоянки на морозі вже ноги задубіли.
Такої пори по вечорах здебільшого працював я, бо мені до стояння було не звикати, до того ж Джері побоювався за Шаленця, щоб часом той не застудився. На Різдвяні свята у нас було чимало пізніх викликів, і нашому Джері не на жарт став докучати кашель. Та до якої б години ми не затримувалися на роботі, Полі завжди чекала чоловіка, і коли вона з ліхтарем виходила нам назустріч, я бачив, як вона переживає.
У новорічний вечір ми відвозили до Вест-Енду [104] Вест-Енд — західна частина Лондона, де зосереджені театри, розважальні заклади, фешенебельні магазини.
двох джентльменів. Рівно о дев’ятій вони вийшли з нашого кеба і попросили забрати їх об одинадцятій.
— Можливо, ми трохи затримаємося, — попередив один джентльмен, — як-не-як, це гра в карти, але ви все одно не запізнюйтеся.
Джері завжди відзначався надзвичайною пунктуальністю, і, коли годинник пробив одинадцяту, ми були на місці.
Годинник пробив чверть, другу, третю… Пробив дванадцяту годину, а джентльмени не з’являлися.
Того вечора дув пронизливий вітер, удень пускався колючий дощ, із настанням темряви він перейшов у густу мжичку, яка сікла, здавалося, зусібіч. Холоднеча була неймовірна, і сховатися від неї не було де. Джері зіскочив із козел, підійшов до мене, поправив попону, натягнув її мені на шию. Після цього проходжувався туди-сюди, притупуючи ногами, став плескати себе по плечах, але замість зігрітися зайшовся важким кашлем. Тоді він відчинив двері кеба, заліз до середини і сів на підлозі, залишивши ноги знадвору, — такий-сякий сховок. Годинник бив одну чверть за другою, а від джентльменів — ні слуху ні духу. О половині першої Джері подзвонив і запитав, чи чекати йому взагалі.
— О, так, звичайно, — відповів швейцар. — Чекайте, чекайте, вони вже закінчують.
Джері повернувся на козла. Голос мого візника так хрипів, що я його ледве почув.
І тільки п’ятнадцять по першій двері нарешті відчинилися і на порозі з’явилися наші джентльмени. Без жодного слова вибачення вони сіли в кеб і пояснили Джері, куди їхати; це було милі зо дві звідси. Мої ноги задубіли від холоду, я біг і боявся, що от-от впаду. Вийшовши з кеба, пасажири і не думали вибачатися за запізнення, але не на жарт розхвилювалися, коли Джері назвав ціну за проїзд. Він ніколи не брав більше, аніж треба, але й поступатися своїми принципами також не збирався, і джентльменам довелося-таки заплатити за тих дві години і п’ятнадцять хвилин, які ми вимушено мерзли на вулиці. Та оті гроші виявилися для Джері надто дорогими.
Читать дальше