Елеонор Портер - Поліанна

Ненсі раптом урвала, згадавши з ким і про кого вона веде мову. А тоді раптом захихотіла:

— Ото вже, міс Поліанно, було б на що подивитись, якби ви їх навчили таки грати у вашу гру… і вони помирилися б. Але, земле моя! От би люди витріщалися, коли побачили б… міс Полі і він. Але це не витанцюється…

Поліанна не відповіла, але коли вона незабаром увійшла до будинку, обличчя в неї було дуже замислене.

Спливали теплі серпневі дні, Поліанна вчащала до великого будинку на Пендлтонському пагорбі. Щоправда, особливого успіху своїх відвідин дівчинка не бачила. Він начебто й хотів її бачити й завжди посилав по неї, але при ній не почувався щасливішим. Принаймні так гадала Поліанна.

Ні, він розмовляв з нею і показував багато дивних і чудових речей — книжки, картини, антикваріат. Але він уголос висловлював невдоволення власною безпорадністю і обурення порядкуванням у його будинку непроханих служників. Єдине, що його втішало — це розповіді Поліанни, і дівчинка говорила й говорила. Вона полюбляла говорити, але постійно боялась, що ось підведе погляд, а він лежить на подушках увесь білий, з болем в очах… А раптом це спричинили її слова? Вона також не знаходила зручної нагоди розповісти йому, як треба гратися «в радість». Двічі вона заводила про це мову, але доходила тільки до слів татка… Джон Пендлтон щоразу переводив розмову на іншу тему.

Поліанна тепер не сумнівалася, що Джон Пендлтон був колишнім коханцем міс Полі. І вона з усією силою любові, відданості бажала принести щастя в їхнє безбарвне самотнє життя.

Однак дівчинка не уявляла, як це зробити. Вона розповідала містеру Пендлтону про тітоньку, і він слухав її — іноді ввічливо, іноді роздратовано, часто з глузливою посмішкою на стулених вустах. Поліанна розповідала тітоньці про містера Пендлтона… радше намагалася, бо та її майже ніколи не слухала і завше знаходила іншу тему для розмови. Подібна реакція була й тоді, коли Поліанна ставала на мову про іншу особу… скажімо, про лікаря Чилтона. Але останнє Поліанна списувала на те, що тітоньці й досі незручно від того, що лікар Чилтон помітив її в солярії з трояндою в зачісці й мереживною шалею на плечах. Але з часом Поліанна відзначила, що тітонька має до лікаря особливе упередження. Такі підозри в неї з'явилися після того, як вона одного разу змушена була сидіти вдома через сильну застуду.

— Якщо тобі до вечора не покращає, я пошлю по лікаря, — промовила тітка.

— Справді?! Тоді мені погіршає, — з бульканням в голосі сказала Поліанна, — я буду рада, якщо лікар Чилтон приїде оглянути мене.

І тут її здивував вираз обличчя тітоньки Полі.

— Я мала на увазі не лікаря Чилтона, Поліанно. Він не наш родинний лікар. Якщо погіршає, я покличу лікаря Воррена.

Поліанні не погіршало, і лікаря не кликали.

— Я рада, — повідомила увечері Поліанна тітці. — Звичайно, я люблю лікаря Воррена, але лікаря Чилтона я люблю більше. І він образився б, якби я його не покликала. Він же не винний, тітонько Полі, що нагодився тоді, коли я вас так гарно причепурила, — задумливо промовила вона.

— Годі, Поліанно. Я не збираюся обговорювати лікаря Чилтона… або його почуття, — рішуче дорікнула міс Полі.

З хвилину Поліанна розглядала міс Полі похмурими очима, а тоді зітхнула:

— А ви знаєте, тітонько Полі, мені так подобається, коли у вас щічки пашіють, як зараз. А ще більше мені подобається робити вам зачіску. А давайте… Ну чому, тітонько Полі?

Але міс Полі була вже генде в коридорі. Наприкінці серпня Поліанна в черговий раз прийшла вранці відвідати містера Пендлтона. У кімнаті вона вражено зупинилася: на подушці палахкотіли яскраві блакитні, золотисті, зелені смужки, оторочені червоним і фіолетовим. Від захвату вона завмерла на порозі.

— Ой, містере Пендлтон, у вас веселчині дітки… справжня веселка завітала до вас у гості! — вигукнула вона й аж сплеснула в долоні. — Ой, яка краса! Але як вона зайшла сюди? — викрикувала Поліанна.

Джон Пендлтон похмуро розсміявся. Йому зранку було непереливки.

— Ну, гадаю, вона «зайшла» через фаустоване скло термометра на вікні, — стомлено сказав він. — Сонце не мусить падати на нього, але вранці буває.

— Але ж як гарно, містере Пендлтон! Сонечко такі чудеса робить! Овва! Якби я мала такий термометр, я тримала б його цілий день на сонці.

— Тоді він був би нінащо, — розреготався чоловік. — Якщо термометр увесь час висітиме на сонці, не можна взнати, холодно надворі чи спекотно.