Елеонор Портер - Поліанна

Поліанна тільки захихотіла, звеселяючись. Тремкими пальцями вона укладала на плечі тітки пухнасті складки чудової мереживної шалі, трішки пожовклої від довгого зберігання і пропахлої лавандою. Поліанна знайшла її тиждень тому, коли допомагала Ненсі порядкувати на горищі, а зараз згадала про неї й подумала, чому б не вистроїти міс Полі так, як місіс Байт із її містечка на Заході.

Закінчивши, Поліанна задоволено оглянула свою роботу, але помітила, що бракує останнього доторку. Тому вона схопила тітоньку за руку і потягла її до солярію, де вона примітила пізню червону троянду на трельяжі, до якої легко можна було дотягтися.

— Поліанно, що ти виробляєш? Куди ти мене тягнеш? — протестувала міс Полі, марно намагаючись вивільнитися. — Поліанно, я не…

— Стривайте, це просто солярій! Ще мить — і ви готові! — захекалася Поліанна, тягнучись до троянди і встромлюючи її у м'яке волосся міс Полі над лівим вухом. — Готово! — тріумфально оголосила вона, розв'язуючи хусточку і відкидаючи її вбік. — Ну, тітонько Полі, мені здається, ви будете раді з того, як я вас причепурила.

Якусь мить міс Полі не могла прийти до тями, вражено розглядаючись довкола. Тоді вона розпачливо зойкнула і кинулася до своєї кімнати. Поліан-на простежила лякливий погляд тітоньки і помітила крізь відчинене вікно солярію екіпаж, що звертав до будинку. Чоловіка, що тримав віжки, вона впізнала одразу.

На радощах вона вигулькнула з вікна:

— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон! Ви до мене? Я тут!

— Так, — поважно всміхнувся лікар. — Можна тебе попросити спуститися?

У спальні Поліанна побачила розпашілу жінку зі злими очима, котра висмикувала шпильки, якими була підколота мережана шаля.

— Поліанно, як ти могла, — простогнала жінка, — як ти могла вирядити мене так, а тоді ще й виставити напоказ?

Поліанна знітилася.

— Але ж вам це так до лиця, тітонько Полі, ви були кралею…

— Кралею! — осудливо кинула міс Полі, пожбуривши шалю і тремтячими пальцями руйнуючи зачіску.

— Ой, тітонько Полі, будь ласка, не робіть цього!

— Не робити? Залишити? Аякже! — і міс Полі, докладаючи зусиль, щільно пригладила всі кучерики.

— О Боже! Ви ж були такі гарні, — ледь не плакала Поліанна, дибаючи до дверей.

Унизу лікар чекав на неї у кабріолеті.

— Я приписав тебе своєму пацієнтові, і він загадав мені привезти приписані ліки, — повідомив лікар. — Ти поїдеш?

— Ви маєте на увазі… поїхати… до аптеки? — непевно перепитала Поліанна. — Я часто ходила до аптеки за дорученням Жіночої допомоги.

Лікар, всміхаючись, заперечно похитав головою.

— Не зовсім. Мене прислав містер Джон Пендлтон. Він хоче побачитися з тобою сьогодні, якщо, звичайно, на те буде твоя ласка. Дощ якраз припинився, і я поїхав по тебе. Ну що, ти їдеш? Я обіцяю, що до шостої години ми повернемося.

— З величезним задоволенням, — зраділа Поліанна. — Я миттю. Лише запитаюся дозволу в тітоньки Полі.

Невдовзі вона повернулася, тримаючи в руках капелюшок. Обличчя її було дещо стурбованим.

— Тітонька була проти? — несміливо поцікавився лікар, коли вони рушили.

— Та ні, навпаки, — зітхнула Поліанна. — Мені здалося, що вона хотіла, аби я вже поїхала.

— Дуже хотіла?

Поліанна знову зітхнула.

— Так. Мені здалося, що вона не хотіла мене бачити. Розумієте, вона відповіла: «Авжеж, авжеж, їдь мерщій. Було зробити це раніше».

Лікар всміхнувся кутиками губів. Очі залишилися серйозні. Деякий час він їхав мовчки. А тоді, вагаючись, запитав:

— Скажи мені, будь ласка, це, бува, не твою тітоньку я бачив у вікні солярію, коли під'їздив сюди?

Поліанна глибоко вдихнула.

— Так, у тому, здається, і весь клопіт. Розумієте, я її вбрала у чудову мереживну шалю, яку знайшла на горищі, зробила зачіску з трояндою… Вона така краля! Вам також здалося, що вона була мила?

З хвилину лікар не відповідав. А тоді заговорив так тихо, що Поліанна ледве розчула слова:

— Так, Поліанно, я вважаю, що твоя тітонька краля.

— Справді? Ой, я така рада. Я скажу їй, — задоволено кивнула дівчинка.

На продив, лікар раптом запротестував:

— Ні за віщо! Поліанно, я змушений буду просити тебе не говорити їй нічого.

— Чому, лікарю Чилтон? Чому ні? Мені здається, що ви були б раді…

— Але вона може не зрадіти, — перебив лікар. Поліанна з хвилину обмірковувала його слова.

— Може, ви маєте рацію, — зітхнула вона. — Я згадала: вона втекла, бо помітила вас. А потім дорікала мені, що ви побачили її в такому вигляді.