Елеонор Портер - Поліанна

Якось ополудні в суботу він їй сказав про це.

— Послухай, Поліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити в мене? — спитав він, хвилюючись. — Бо я тебе майже не бачу.

Поліанна розсміялася: містер Пендлтон такий кумедник.

— Я гадала, ви не любите, щоб навколо вас товклися люди, — промовила вона.

Містер Пендлтон скривився.

— Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають. Ну, нічого, ось я скоро одужаю. Тоді я розберусь, хто що робить, — закінчив він, узяв одну милицю і жартома пригрозив дівчинці. Цього разу вони сиділи у великій бібліотеці.

— Але ж насправді ви зовсім не радієте, тільки кажете так, — мовила Поліанна, дивлячись на песика, що дрімав біля каміна. — Ви ж знаєте, що граєтесь не так, як треба… знаєте!

Обличчя чоловіка раптом споважніло.

— Для цього ти мені й потрібна, дитино. Допомогти у грі. То ти переїдеш?

Дівчинка здивовано повернулась до нього.

— Містере Пендлтон, ви що, це серйозно?

— Цілком. Ти мені потрібна. Так переїдеш? У Поліанни був розпачливий вигляд.

— Але, містере Пендлтон, я не можу… ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Полі.

Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Поліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:

— Ти не тільки їй належиш… Може, вона дозволить тобі переїхати до мене, — запитав він якомога лагідніше. — Тоді ти згодишся?

Поліанна замислено звела брови на переніссі.

— Але ж тітонька Полі… була настільки доброю до мене, — повільно почала дівчинка. — Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і…

Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.

— Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.

— Так, — з жалем мовила Поліанна.

— Але… я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло… та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця — або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене — ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.

Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.

— Містере Пендлтон, ви… шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?

— Т-т-так, Поліанно.

— О, яка я рада. Тоді все гаразд, — зітхнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!

— Взяти… вас… обох? — вражено повторив чоловік.

Ледь помітний сумнів промайнув обличчям По-ліанни.

— Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.

В очах чоловіка відбився жах.

— Твоя тітонька переїде — сюди?!

Поліанна здивовано глянула на нього.

— А хіба ви хотіли б переїхати туди? — запитала вона. — Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом…

— Поліанно, про що це ти? — дуже м'яко спитав чоловік.

— Про те, де ми житимемо, — здивовано відповіла Поліанна. — Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка…

З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.

— До вас лікар, сер, — з'явилася у дверях покоївка.

Поліанна відразу підвелася.

Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.

— Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову… поки що, — благально прошепотів він.

Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.

— Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, — весело кинула вона через плече.

Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.

— Що сталося? — питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.

Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.

— Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, — засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.

У неділю зранку Поліанна завжди йшла спочатку до церкви, а тоді — до недільної школи. А після-обід вона часто ходила на прогулянку з Ненсі. І наступного дня після суботнього візиту до містера Пендлтона Поліанна планувала зробити так само, але, коли вона вертала додому зі школи, її наздогнав у кабріолеті лікар Чилтон, котрий спинив коня і запропонував: