Елеонор Портер - Поліанна

— Байдуже, — вихопилося в Поліанни, котра зачаровано дивилась на сяйво барвистих смужок на подушці. — Кого це обходить, якщо у вас у кімнаті живе веселка?

Чоловік розреготався. Він з цікавістю дивився на захват Поліанни. Раптом щось спало йому на думку. Він торкнув дзвіночок біля себе.

— Норо, — сказав він, коли літня служниця з'явилася в дверях, — принесіть мені один великий мосяжний свічник з камінної полиці у вітальні.

— Слухаю, сер, — пробурмотіла жінка, вражено позираючи на нього. За хвилину вона повернулася, і, коли йшла до ліжка, її ходу супроводжував мелодійний подзвін. Це грали призматичні підвіски старовинного канделябра.

— Дякую, поставити його на стійку, — наказував чоловік. — Тепер візьміть мотузку і зачепіть її за раму підйомного вікна. Опустіть раму, закріпіть мотузку з іншого боку. Ось так. Дякую, — мовив він, коли служниця виконала його прохання.

Коли вона вийшла з кімнати, він усміхненими очима подивився на зачудовану Поліанну.

— Поліанно, подай мені, будь ласка, свічник.

Вона подала його обіруч. Містер Пендлтон почав знімати й викладати підвіски, і скоро дюжина їх лежала рядком на його ліжку.

— А тепер, моя люба, візьми й почепи їх на мотузку, яку закріпила на вікні Нора. Якщо ти справді хочеш оселитися у веселці… гадаю, нам вдасться зробити для тебе домівку-веселку.

Поліанна ще тільки вішала третю підвіску на залитому сонцем вікні, як вона все зрозуміла. Від хвилювання у неї тремтіли пальці, але нарешті вона впоралася, відступила і аж скрикнула від захоплення.

З похмурої відпочивальні утворилася казкова країна…. Скрізь танцювали блискітки: червоні й зелені, фіалкові й жовтогарячі, золотаві й блакитні. Стіни, підлога, меблі і навіть ліжко були охоплені вогненним виром кольору.

— О-о-о, яка краса, — видихнула Поліанна і раптом засміялася: — У мене таке враження, що сонечко спеціально прийшло до нас погратися в цю гру, ге? — запитала вона, зовсім забувши, що містер Пендлтон нічого не знає про її гру і не розуміє, про що йдеться. — Шкода, що в мене такого нема. Я дала б їх тітоньці Полі, і місіс Сноу, і ще багатьом. Мені здається, вони теж були б раді. Навіть тітонька Полі зраділа б, якби вона жила в такій веселці, і дозволила б собі хоч раз грюкнути дверима. Як ви гадаєте?

Чоловік розсміявся.

— Ну, наскільки я пригадую твою тітоньку, міс Поліанно, то їй потрібно щось вагоміше за кілька підвісок у сонячний день, щоб вона дозволила собі грюкати дверима і радіти. Але скажи мені, про яку гру ти торочиш увесь час?

Поліанна уважно подивилася. Тоді глибоко вдихнула.

— Я ж зовсім забула, що не встигла нічого вам розповісти про мою гру.

— Та поясни мені все, врешті-решт.

Цього разу Поліанна розповіла йому все, від початку до кінця, починаючи з милиць, які прислали їй замість ляльки. Розповідаючи, вона не споглядала на нього. Очі її були прикуті до танцю барвистих вогників від призматичних підвісок, що погойдувалися на осонценому вікні.

— Ось і все, — зітхнула Поліанна, закінчивши оповідь. — Тепер ви розумієте, що я мала на увазі, коли сказала, що сонечко теж гратиметься в цю гру.

Запанувала тиша. Її порушив невпевнений голос, що линув від ліжка.

— Можливо. Але як на мене, Поліанно, то ти краща за всі призми разом узяті.

— Ой, я ж не вмію перетворювати сонячні промені на ці чудові червоні, зелені та пурпурові вогники.

— Справді? — усміхнувся чоловік. Поліанна глянула на нього і здивовано помітила, що очі в нього були вологі.

— Так, — підтвердила вона, а тоді додала із сумом: — Я боюся, містере Пендлтон, що мені сонечко взагалі не може нічого зробити, хіба що веснянки. Тітонька Полі казала, що веснянки саме від сонця.

Чоловік стиха засміявся. Поліанна здивовано повернулася до нього, бо сміх був більше схожий на схлипування.

У вересні Поліанна пішла до школи. Попередні іспити засвідчили, що вона добре розвинута, як на свій вік, і незабаром Поліанна стала щасливою ученицею разом зі своїми однолітками — дівчатами й хлопцями.

Школа подарувала Поліанні нові враження. Не менше вражень було і в школи від Поліанни. Їхні стосунки дуже швидко стали якнайкращими, і Поліанна зізналася тітоньці, що школа і є справжнім життям… хоча раніше й були в неї сумніви.

Попри радощі нових занять, Поліанна не забувала й давніх друзів. Звичайно, багато часу вона їм приділяти вже не могла, але робила щозмога. Особливо незадоволеним був Джон Пендлтон.