Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

— Е, синочку, давно вже рибалки повикидали на смітник оті великі гачки, якими не те що сомів, а й осетрів ловили. Стривай, сину, може, у тітки Мухи якийся зостався.

— Якої це тітки Мухи? — спитав Мишко.

— Дружини моториста Івана Мухи, — відповіла мама. — Юрко знає.

— Знаю, знаю, — підхопився я.

— Е, ні, зачекайте, хлопці! — зупинила нас мама. — До тітчиного двору не так просто зайти.

— Чому?

— Заждіть хвильку, — коротко кинула мама і подалася на город. Звідти вона повернулася з двома жмутками капустяного листя.

— Що це? — здивувалися ми.

— Перепустка, — посміхнулася мама. — А тепер катайте. Та дивіться мені, шануйтеся, бо тітка Муха — жінка з характером, хутенько витурить зі свого двору неслухів…

Під старезною тополиною притулилася хатина моториста, оточена, як і у всіх рибалок, очеретяною огорожею. Неподалік на лужку паслися дві кози, чорна і біла.

Коли ми підійшли до хвіртки, перед нами мов з-під землі з´явився великий сірий цап. Він рішуче націлив свої гострі роги у наші животи і витріщив нахабні очі. Від здивування ми навіть позадкували, та одразу ж здогадалися, навіщо мати дала нам оту перепустку.

Цап хапонув зубами наші капустяні жмутики і зневажливо пошпурив їх геть під тин, а сам подався до кіз.

Ми зайшли до двору, але нікого не побачили, навіть стурбувалися: невже нікого немає у цій хатині? Та ось двері рипнули, і на ґанок випливла огрядна тітка з крутими плечима. Голова її була пов´язана білою хустиною, кінці якої стирчали на маківці, мов кролячі вуха. Вона зовсім не була схожа на Муху.

— Хлопчики, а як це вас козел проґавив? — пішла вона до нас.

— У нас була перепустка.

— Ну, одразу видно, що свої, косянські, — посміхнулась вона до мене.

— Ну, здрастуй, Юрку! А хто ж це з тобою?

— Мишко.

— Ото й добре, що вас двійко, — чомусь зраділа тітка Муха, — тепереньки, гості дорогі, сідайте за стіл, а я хутенько, — і вона метнулась до хати.

Ми всілися біля столу. Тітка поставила перед нами по дві склянки і знову потопала до хати. Цього разу вона повернулася, тримаючи у кожній руці по глечику: один був темнуватий, другий білий. У першу склянку вона налила молока з білого глечика, а у другу — з темного.

— Пригощайтеся!

Ми зовсім не збиралися засиджуватися за столом, бо пам´ятали: камбалячий вовк у цей час ковта наших рибчинок. Тому поспіхом видудлили молоко.

— Яке вам, дітки, більше сподобалося молочко — з білого чи з чорнуватого глечика?

— Начебто однакове, — поспішив з відповіддю Мишко.

— Ой, помиляєшся, хлопче, у білому смачніше.

— У білому, у білому смаковите, — поквапився я, щоб скоріше перейти до діла. Правда, як це зробити, ми не знали. Але нас виручила сама тітка Муха.

— Я так і знала: кращого молочка, ніж од білої кози, у всій Тополівці не знайти, — задоволено мовила вона. — А тепер скажіть мені, хлопці, чого це ви надумали мене провідати? — поцікавилася вона.

Я, тамуючи хвилювання, спитав:

— Чи не знайдеться часом у вас, тіточко, гачка?

— Та хіба у вас, діти, гачків уже не стало?

— Ні. Гачки є. Але нам потрібен великий, яким колись сомів ловили.

— Гачок великий?! Це ж треба! — тітка аж руками сплеснула. — Це ви вже в мене треті будете. Не так давно приїздив опецькуватий чоловік в окулярах і з портфелем. Для обласного музею попрохав такого гачка, а ото вчора завітала балакуча молодиця з районного музею — теж за гачком. А ви ж тоді з якого музею будете?

— Ми… ага, значить… зі шкільного музею. Точно, зі шкільного, — виручив Мишко.

— Ну, коли вже таке діло, — тітка Муха уважно оглянула нас, — тоді пошарте отам, у скрині. Може, й знайдеться якийсь.

Ми підбігли до хтозна-якої старезної скрині і ледве підняли важке віко. Скриня була доверху напхана різним залізяччям — шматками дроту, величезними іржавими замками з одірваними дужками, якимись дивовижними прасками, сковородами. На самісінькому дні ми знайшли гачок. Він був не такий уже й великий, але міцнющий, — на нього не те що камбалячого вовка, а й справжнього крокодила можна було випручити. Саме такого нам було треба.

— Знайшли? — несподівано підійшла до нас тітка.

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…