Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

Я вже уявляв, як крокуватиму по Набережній, як усі здивовано вигукуватимуть: «Оце так рибалка!», «Молодчина, Юрко, герой та й годі!» Коли чую раптом: «Ти диви, яка красуня!» — то дядько Софрон побачив камбалу й підплив, щоб і собі подивитися на мою здобич. «Рідкісна гостя нашої затоки. Не менше п´яти кілограмів затягне. Ікряна камбалиха», — проговорив він, а тоді неждано-негадано: «Випусти, Юро, оцю матір камбалячу в море». — «Випустити в море! — аж сторопів я. — Жартуєте, дядьку. З якого це дива я викидатиму в море рибину. Я ж уперше в житті отакенну впіймав». А дядько й каже: «Коли випустиш, то через рік-два щодня ловитимеш не бичків, а камбал». — «Де ж вони візьмуться?» — спитав я. «Вони ж зараз у тебе в руках. Як можна піднімати руку на матір-камбалиху, коли з нею загине більше ніж десять мільйонів її діток-камбаляток. Подумай, хлопче», — мовивши таке, дядько взявся за весла і подався геть від мене — туди, де бички добряче клювали.

Я зовсім розгубився. До цього я жодної рибчинки, яка потрапляла на мій гачок, не повертав морю. Кращу рибу — на юшку, а дріб´язком пригощав котів, які завжди чекали мене на березі. А тепер он яку рибу — і за борт! Хіба таке можна зробити? Та коли я пригадав слова дядька Софрона: «Будеш отаких камбал ловити», — обіруч підхопив камбалиху й обережно випустив у море. Кілька хвилин вона трималася на поверхні і все дивилась на мене, а тоді пірнула так хутко, що в одну мить зникла у морській глибочині.

— Це ж діти моєї камбалихи, — пошепки мовив я. — Виходить, правду казав дядько Софрон, їх тут — мільйони, та чи виживуть вони, коли їх отако нещадно ковтають сіряки… їх треба врятувати! — у розпачі голосно вигукнув я.

— Кого рятувати? — сполохано схопив мене за руку Мишко.

— Оті листочки! То ж камбалята!

І я розповів Мишкові свою весняну пригоду. Тут з моря нагодилася велика зграя сіряків. Вони накинулися на беззахисних камбалят і почали пожадливо їх ковтати.

Ми залишили вікмор. Поверталися додому спохмурені, лише Пух пустотливо мотався по лузі, але коли натрапляв на тхорячу стежинку, падав і завзято тер лапами свого носа-картоплинку.

«Як врятувати камбаляток! — думав я, йдучи додому. — Невже ми не визволимо їх з біди?»

— Чого носи повісили? — зустріла нас мама. — Мабуть, зголодніли? Сідайте до столу. Снідайте, а тоді підете на вечірню юшку бичків наловите. Згода?

— Угу, — промимрили ми й сіли за стіл.

За якусь годину ми заякорили човна серед затоки і почали ловити сіряків. Вони клювали, як і вчора, встигай лише знімати з гачків. Цього разу ми вже знали, чому бички зібралися в Бугазі.

Зненацька сіряків не стало, а на гачки почала чіплятися нікчемна дрібнота: головаті, схожі на жабенят рудачки та ще дрібніші пуголовки. Що ж так наполохало бичків? Я озирався, але нічого не побачив. Коли раптом чую: «Хор-р-р! У-х-ху-х-х-о-о-о». Он воно що, здогадався я. Артист до Бугазу завітав.

— Юро, хто то, мов у хлівці свиня, хоркає? — почув ті звуки й Мишко.

— Свиня, кажеш, — посміхнувся я. — Правильно здогадався! Тільки це — морська свинка. Її ще дельфіном називають, а цього дельфіна я, здається, знаю. Його Артистом звуть.

— Ну, ти, Юро, даєш! Дельфіна він, бачте, знає! — засміявся Мишко і поправив окуляри.

— Не віриш? Тоді дивися, — задьористо вигукнув я, бо вже побачив Артиста, і, заклавши в рот два пальці, тричі пронизливо свиснув і високо підкинув над головою бичка. Там, де він мав упасти, раптом завирувала вода, а з неї на мить вихопилася зубаста паща дельфіна. Він спритно підхопив здобич.

Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.

— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.

Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.

— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.

— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».