Лесь Мартович - Забобон

Обідом наївся до цілковитої втоми. Щезла сердитість, щезла зневіра, щезла пристрасть. Ці всі почування зійшлися в одно й перекинулися в одну велику дрімоту. Очі дивилися, але виділи не все. Вони так привикли за такий довгий час заплющуватися по обіді, що тепер у них затемнювалося, хоч були отворені. Ноги, руки й інші частини тіла по черзі завмирали, хоч Славко ще жив і думав.

"Піду по підвечірку", — потішився Славко й ліг. Але по підвечірку заворот голови, кислота в роті, зденервування й сердитість, скажена сердитість. Ніяким чином неспромога прочунятись. Чи хотілося б Славкові в такім стані десь іти на любовні сходини?! Нехай чорт ухопить і Краньцовську, і усі жінки, і його з ними!

VII

На другий день вибрався Славко до Краньцовської зараз по другім сніданку. Ішов у бадьорім настрої духу. Цілу передопівніч перегадкував над тим, які його вигляди на любов Краньцовської. Переконався, що дуже добрі. Видів, що вона його любить і все для нього зробить. Ішов тепер, як на жнива, збирати врожаї, що їх доля так щедро для нього засіяла. Серце в ньому хололо, а ціле тіло проймала солодка дрож. У мислі його розбирало дожидання забороненого, а тим самим милішого щастя.

Ідучи попри читальню, почув Славко відти крики. Поглянув і побачив, що читальня вже докінчена. Вступив досередини. У правій кімнаті находилася крамниця, вже заповнена товарами. Петро Оском'юк обібрався за крамаря. Стояв за лядою й продавав. Купцями були самі діти, що їх поприсилали родичі за справунками. Поміж ними стояв Гринько. Закупив усю ковбасу й не знав, що з нею діяти. Держав у руках пляшку горілки й намовляв Петра, аби з ним пив. Петро не тільки не хотів пити, але ще кричав на Гринька, щоби вступився й не заважав йому.

— Але я вас дуже прошу, напийтеся зо мною. Напиймося, Петре, за Варвару, аби вона ще сконала сьогодні до вечора!

— А я тебе дуже прошу, відчепися ти від мене по добру, — відповів йому Петро.

Діти стояли, позирали на Гринька й тиснули в кулачках гроші.

— Пийте, Петре, — достоював свого Гринько. — Я хочу з вами цілу ковбасу з'їсти.

— Зараз ти будеш їсти пісок на дорозі, лиш не вступися!

Петро зачав питатися дітей, за чим вони прийшли. Як побачив Славка, сказав йому, що будинок вже скінчений.

— Зовсім скінчений? — запитався Славко.

— Зовсім.

Славко задумався. Щось мав зробити після скінчення будови й не міг собі нагадати що. Петро говорив далі:

— А вчора засудили Неважука на три доби, а нашого Потурайчина на чотири тижні. Та Неважукові байдуже, він таки сьогодні пішов сидіти. Але за Потурайчиним нам жаль. Подався ще на рекурс до вищого суду; коби йому господь поміг. Отак воно, паничу: мужикові ніщо не вільно, зараз пани замикають. Але ми собі так постановили, що нехай нас усіх посаджають до криміналу, то ми свого не покинемся. Дуже ті поляки не люблять, як русини приходять до розуму!

— Потурайчин на чотири тижні, — сказав Славко, не розуміючи навіть, що Петро говорив; він тільки чув слова, та не розумів їх значення.

"Це не те, — думав про себе, — я щось інше мав зробити".

Вийшов надвір, бо Петрова бесіда перебивала йому думки. Тут на самоті пригадав собі. Має роздумати над тим, що йому тепер із собою зробити, адже два роки вже минає від часу вигаданих іспитів. Родичі йому скажуть, нехай уступає де до якого обов'язку. Що ж йому тепер діяти? Думав і не міг придумати ніяк. Стояв стовпом і дивився в землю. Не завважав навіть, як попри нього вилетів Гринько за Петровою підмогою. Не чув Гринькового відказування, хоч Гринько кричав порядно, але не на Петра: відказував на Варвару і присягався, що вона ще здохне до вечора.

Славко думав заєдно: що йому тепер робити, куди йому дітися? Ага! Нагадав. Адже йти там, під лубин. Чого ж він тут іще стоїть? Пішов бігцем на те своє давнє місце. Ішов хутко, широкими кроками, трохи наперед похилений. Неначе тікав перед чимсь.

Застав лубин на давнім місці. Це був лубин мішаний, синій і жовтий, під приорання. Синього більше, як жовтого. Але цвіту на нім уже взагалі менше, бо головні гони вже відцвіли. На них показалися купками, якби хто поналіплював, стручки. Неначе слимаки, такі здорові та круглі. Та й гречка за деброю вже відцвітала. На місці цвіту показалися гранчасті зерна: одні чорні, а другі ще зелені.

Славко сів на давнім привичнім місці, крутив несвідомо дзигарі один за одним та й безперестанку курив. Журився. За тих кілька днів назбиралося тої жури багато-багато. Забута Славком — набралася тихцем сили далеко більшої, аніж перед тим. Тепер обхопила Славкову душу, немов той гарячий перун, що обхоплює цілий будинок нараз від верха аж до споду. Не бачив Славко собі ніякого порятунку. Коби хоч та зараза мала міць над ним. Нехай би його підкосила, щоби заліг безтямки. Нехай би його завела до шпиталю і там точила його доти, доки зовсім не розточить. Але й ця надія показується Славкові марна, бо він чув, що, мабуть, із нею не матиме потіхи. Не показалася ще досі, та, либонь, уже й не покажеться.