Лесь Мартович - Забобон

— Я не дбаю за ніяку Шарлоту, — відповів він сердито.

Був у такім настрої, як той мужчина, що сидить на самоті з любкою, а то хтось навмисне приходить і заважає. Та й ця сердитість бавила її.

— Ну! Не сердьтеся, я жартую. Адже не маю найменших причин уважати вас за такого, що одну жінку цілує, а за другу думає.

Та й це вона не мала за ніякий натяк. Навпаки, була переконана, що говорить йому "моралі". Адже молодий чоловік повинен знати, що жінок негарно зраджувати. Але попри те можна йому ще трохи Шарлотою допекти, бо інакшим способом годі з нього слова добути.

— Кажіть же, куди волите піти? До лісу чи до читальні? Як хочете до лісу, то я можу вам зробити ту вигоду, що лишу вас у лісі самих із Шарлотою.

Він відповів на те знов сердито, що йому все одно куди, лиш аби без Шарлоти.

— В такім разі не забудьтеся знову. Таких нападистих поцілунків я не приймаю. Ви взагалі не вмієте цілувати, пане Славку! Натиснули-сте мені губу до зубів, що аж боліла. Ось вам за те! — При цім слові вдарила його по руці. Це також, на її думку, не був ніякий натяк. Совість у неї чиста: вона тільки хоче йому пояснити, що й поцілунком можна зробити жінці прикрість. Уважала навіть за вказане навчити його, як має цілувати, щоби з цього був сякий-такий смак. Для того говорила далі: — Ви, пане Славочку, мусите собі затямити, що люди цілуються на те, щоби собі й другому зробити приємність, а не на те, щоби комусь заподіяти біль. Цілувати треба легенько та й ждати на відповідь, бо поцілунок без відповіді не має й половини того смаку. Невже ж аж я мушу вас учити, ви самі не знаєте?!

Дивилася на його захмурене обличчя і не могла здержатись від веселої усмішки.

А він подумав: "Уже зачинається!" Зараз викинуло йому на губі гарячковий міхурець. Цей міхурець його свербів, а він його легенько гриз зубами. З таким сильним биттям серця, що аж дух йому запирало, ждав у гарячковій нетерплячці на дальші слова й учинки Краньцовської.

Слів посипалося ще багато, але вчинок не наступив жоден. Славко почувався сердитий і здивований. Краньцовська говорила безперестанку, але Славко її вже не чув і не розумів. Пересидів так майже безпритомно аж доти, коли вже було час іти на обід. Краньцовська бавилася за той час дуже добре. Вона любила дивитися на цього несміливого мужчину, що з такою увагою мовчки слухає її мови. Який же він невинний! Вона бачить, що він має мужеські забаганки, але, мабуть, сам навіть не свідомий того. Якраз противенство до її мужа, що не хоче з жінкою й посидіти дома та не видить у ній ніщо інше, як тільки самицю. А ще на додаток навіть неперебірливий, якої раси ті самиці!

Просила Славка, щоби лишався з ними на обід. Але він відмовився. Казав, що дома ждатимуть на нього. Про себе ж подумав, що нема ніякого рахунку лишатися, бо видів, що з його думок сьогодні вже жодна не сповниться, а зрештою, втратив би пообіднє спання.

— Коли не можете лишитись у нас, то ми вас проведемо, — сказала Краньцовська. Почувала в своїм серці вдяку для нього та й хотіла йому показати її своїм супроводом. — Ви заслужили собі нині на те. Проведемо вас аж до читальні.

Вийшли всі четверо. Шарлота з Мундзьом ішли напереді. Краньцовська не вгавала балакати. Говорила, що їй імпонують "гайдамаки". Вона любила їх за те, що мають якусь ідею, та й так безоглядно йдуть до неї. Вірила польським газетам, тому говорила про безоглядність. Славко трохи оживився. Йому все здавалося, що читальняний будинок — це почасти його діло. Розповідав їй про крамницю й просив її, щоби брала в ній товари. З охотою на те пристала. Для служби буде брати допевне, а для себе, коли товари відповідатимуть добротою.

На читальнянім будинку вже повзався бляхар. Побивав дах. Стіни вже були вставлені, тілько вікон іще не було. Краньцовська не могла зо Славком розлучитись. Не подобало їй проводжати його далі, для того прийшло їй на думку, що тепер він повинен їх провести назад. Сміялася з такої видумки, але не попускалась її. Славко, хоч нерадо, мусив іти назад. Мовчав уперто, не намагався навіть бути супроти неї чемний. Його надії не сповнились, і він сердився. Думав про свій забобон. Чому він не справдився? Адже, мабуть, усе заповідалося добре. Для чого нараз усе попсувалося? Лютився на Краньцовську. Вона зачинає й не кінчить: тільки дратує його. Послідніми днями набрав довір'я в своє поводження. Це довір'я відібрало йому пошану для Краньцовської. Як перед тим не важився навіть подумати про якісь ближчі стрітини з нею, так тепер мав те переконання, що вона має обов'язки супроти нього й не хоче тих обов'язків виконати. Тільки дратує його. Злість розбирала його, і він був готовий цю злість їй показати.