Лесь Мартович - Забобон

Вона помітила його невдоволення. Зразу її це бавило, але коли він уперто мовчав, стала непокоїтися. Врешті сказала йому це:

— І чого ж ви знов надулися, стара дитино?

Не обзивався.

— Та скажіть же! — напирала вона. — Мені здається, що коли ви на мене гніваєтесь, то повинні сказати мені за що? Може, хоч стільки я варта в вас!

Схопила його за руку й потиснула. Він кинув сердито головою на Шарлоту, що йшла з Мундзьом перед ними. Краньцовська засміялася. Догадалася причини його невдоволення: він сердитий, що Шарлота їм заважає. Тішилася тим дуже, що він волить бути з нею на самоті.

— Ах, боже мій! Що ж я тому винна?

— Якби ви, пані, не хотіли, то її б тут не було, — відповів Славко сердито.

Вона знов узяла його за руку:

— Не будьте ж дитина! Адже вона не розуміє й півслова з того, що ми говоримо.

— Ат! — сказав Славко.

Вона сміялася. Вимагала від нього, щоби говорив виразно, бо вона такої мови не розуміє.

— Чи то люди лишень говорять із собою? — запитався Славко глибокоумно.

Її на радощах аж під серцем скоботало, що він та здобувся на натяки.

— Ну! Не гнівайтеся, завтра вже будемо самі двоє. Знов доторкнулася його руки.

— Ат!

Вона сміялася:

— Чесне слово вам даю, що не розумію цеї мови. Це, може, з литовська?

Він думав над тим, як би свою думку сказати. Врешті придумав:

— А завтра скажете знов, що завтра. Ви все, пані, відкладаєте на потім. Зачнете й не кінчите.

Вона дивувалася. Не пригадує собі ніщо таке, що би могло дати йому привід до такого переконання про неї. Він лютився, що вона така недогадлива, а не мав відваги сказати, чого від неї хоче.

— Скажіть же, пане Славочку! — просила вже його направду. — З таких недомовок та родяться потім непорозуміння й кваси.

Славко соромився й лютився. Соромився виповісти свою думку, а сердився на Краньцовську, що вона не догадується. Аж укінці лють перемогла сором і Славко обізвався:

— А ви, пані, зачали говорити за поцілунок…

Вона зчервонілася на лиці тим вогнем, що долоні на нім не вдержати, так пече. Потім ухопила Славка за руку.

— Кінчіть же ви! — говорила з нетерплячкою. — Мені докоряєте, що я не кінчу, а самі цілий час розмовляєте недомовками.

Його голос дрижав, бо стукіт серця трусив йому горло:

— Ви, пані, обіцяли навчити мене, який смак у поцілунку.

Неначе зняв величезний тягар із свого серця. Отже воно таки стукало далі.

Краньцовська не випускала його руки з своєї, тиснула її, але говорила зовсім спокійно:

— Одно, що я вам це не приобіцяла. Я казала тільки, що ви не вмієте. А друге…

Вона стала, придержала Славка. Гляділа вслід за Шарлотою, чи далеко відійшла. Потім говорила пошепки:

— А друге, ви цього від мене не домагалися.

Дивилася йому в очі й усміхалась. А він думав: "То ти, небого, схочеш, щоб я від тебе домагався всього!" Почув у собі якесь невдоволення, наче якийсь несмак. Вона випустила його руку з своєї, і обоє пішли далі. По хвилі мовчанки, буцім зовсім не нав'язуючись до своїх попередніх слів, сказала Краньцовська:

— Прийдіть із полудня. Чи ви не можете ніколи покинути свого заняття?

Він надумувався. Постановив прийти.

— Отже, видите, вже все в порядку. А тепер мене гарно перепросите за те, що гнівалися без причини.

Були вже біля дому Краньцовської й мали розходитись. Він брав її руку, щоб поцілувати, а вона розкладала пальці, підносила їх угору так, що він не міг їх уловити, її це тішило, а його дратувало. Розійшлися.

Вона була дуже рада з себе. Таки вдержала свій язик, про вуса не згадала й словом. Совість мала чисту. Те, що після цього станеться, то станеться не з її причини. Була рада й зо Славка.

А Славко не був радий нітрохи. Ані одна справа не зложилася так, як він про це мріяв. Давно йому знакома зневіра закралася наново до його серця. Це й з полудня не варт іти. На що? На пусту балаканину. Але що сталося з його забобоном? Із тим забобоном, що завсіди справджувався. Хіба би він тепер Славка здурив? Це не може бути! Ніяким світом! У ніщо, але до слова: в ніщо так Славко не вірив, як у той забобон. Тільки тепер якось вони оба не порозумілися.

І Славко задумався. Задумався глибоко. Всі сили умислові зібрав докупи, напружив їх і радився з ними, в чім він схибив своєму забобонові. Ага! Є, найшов! Ой, який же він дурень! Сама доля дала йому притоку журитися, а він не журився! Адже зараза, зараза. Тільки було нею перелякатися, загризтися, а за те в Краньцовської збирав би самі тріумфи. Так же ні! Він собі байдуже про заразу. Зараз-таки потішився, що вона його не вчепиться. Та хто знає, чи Славко здужає журитися коли тою заразою так, як того треба на те, щоби його мрії здійснилися?! Але ще попробує. Попробує навіть піти до Краньцовської, бо почуває по собі, що щось його до неї дуже-дуже тягне. Не вірить навіть, чи вдалося б йому лишитися дома, хоч би й завзявся.