Лесь Мартович - Забобон

Стояла біля тих вузьких загонів мужицького жита. Густе воно, як щітка, їмость дивувалася дивним дивом. І як вона цього перше не помітила? Адже це мужицьке жито та зродило через ніч ягоди. На кождім листочку, але що називається на кождім, на кождісінькім, на самім кінчику, по ягідці. Та ще й які ягоди? Голубі-голубі, одна в одну. Голубі, як небо, ще кращі від неба. Бо та голуба краска жиє, світить голубими вогниками. Аж за очі ловить, аж скобоче в очі. Не таке яскраве небо, не такі яскраві зірки нічної пори на нім.

А ось одна ягідка горить. Горить полумінню. Червоним світлом, рожевим, жовтим, синім, голубим. Розлилася в тім світлі, не пізнаєш, де кінчиться ягідка, де починається полумінь.

За нею займилася друга, а там третя. Якийсь невидний палій робить пожежу між ними, й вони перекидаються в найкраще каміння. Нема йому назви, ані ціни нема. За ніякі скарби світу не купити їх.

А он-он поміж листочками… Їмость аж налякалася. Там видно зорю, як вона хитається між небом і землею. Як піднесеться до неба, то світить голубим світлом, як же спуститься на землю, то горить усілякими красками. Це падуча зірка. Небо не хоче її задержати, та-бо й земля не приймає. Тож паде вона вдолину й піднімається вгору. Раз у раз.

Відкіля ж вони взялися тут, ті ягоди? Ніде їх тут не було, лиш роса на їх місці. Вони стояли в боднях у божій коморі, там, на небесах.

Ніщо інше, лиш, певне, якесь непосидюще та збиточне янголятко не мало інакшої роботи та закралося до божої комори. Понабирало тих ягідок повнісінькі пазушки. Злинуло нічної пори понад мужицькі жита та й ну ж шкоду робити, розсівати та розкидати ті ягоди повними пригорщами. Аби шкода була. Сіє… сіє… сіє!

Навмисне… на збитки… навмисне!

Мало ж воно велику втіху з такої забави.

Але за радощами поступає слід у слід сум і гризота.

Ой, чи не виб'ють же в небі те янголятко порядно за таку пустоту?! За те, що змарнувало тілько добра, порозкидавши його поміж мужиків!

Примітки

Повість "Забобон" написана Л. Мартовичем 1919–1911 рр. в с. Улицько-Зарубаному на Львівщині.

У кінці листопада 1911 р. надіслав рукопис у Львів Володимиру Гнатюкові — одному з редакторів журналу "Літературно-науковий вісник" та видавництва "Українсько-руська видавнича спілка", супроводжуючи таким листом:

"В[исоко]поважаний товаришу!

Не знаю допевне, чи Ви ще урядуєте в редакції "Л. Н. Вісника", а все-таки звертаюся до Вас із цею справою. А саме: пересилаю Вам свою повість "Забобон" для поміщення в ЛНВ або, може, у "В[идавничій] с[пілці]". Розуміється, під вимовами, які я Вам зараз перекажу:

Перше всього самі знаєте, що кожний автор бажає собі, щоб його твори містили без ніяких змін. Я також за тим, одначе не безоглядно. Коли матимете терпець переслану рукопись хоч трошки переглянути, то переконаєтесь, що я сам не спромігся вдержати всюди одностайність мови. Я писав: конечне, конешне, сей, цей тощо. Отож у таких випадках, коли редакція вважає за відповідне завести одностайність, то проти цього нічого не маю. Натомість прошу, щоби мені не зміняла ось яких слів:

1). Форми "озьме". Покликуюся на Стороженка, що й він так пише. Я є того переконання, що в нас може бути форма "озьме" або "візьме", а "возьме" це промах.

2). Форми "оже". Покликуюся на Рудченка, що й він так пише. "Отже" в такім значенні, як завели загально галицькі неуки, а саме в значенні польського а wi?с, нарід ніде не вживає, ані в нас, ані за кордоном.

3). "Роз'язати", "з'язок" намісь "розв'язати", "зв'язок". Я сам думав, що форма "роз'язати" се буде покутський провінціоналізм і через те вистерігався досі цеї форми. Одначе тепер я переконався, що се загальноукраїнська форма. Пробував я в Городоцькім, тепер пробуваю від червня в Равськім і чую, що всі мужики так і говорять: "роз'язати", "з'язок". Виходить, що це була би галицька форма. Одначе, може, собі нагадуєте, що київська "Рада" також так писала. Писала ж доти, доки в "Ділі" не з'явився фейлетон Борковського, котрий осудив ці форми як не наші. Правда, Борковський має себе за великого знатока мови, але ми знаємо, що то за знаток.

4). "Аже" намісь "адже". Шевченко так пише.

5). "Зострахи", "зосміхи". У нас є дві форми: "зо страху", "зо сміху" та "зо сміхи" (як адверб).

Опріч цього я пишу консеквентне: "шо" (польське: "же") і "що" (польське: "цо"). Одначе не обстоюю, щоби цей спосіб писання задержати в друку, а то з двох причин: перше, на оправдання такого писання поки що маю лиш одну гагілку, друге: знаю з досвіду, що зецери з привички складають "що", і на се нема ради.