Лесь Мартович - Забобон

Не було того способу, щоби заманити Славка на розмову про батька в чотири очі з їмостю. Як лише хто підступав до нього, аби намовити його до цієї розмови, то він здвигав раптовно плечима, випускав із-поміж віддутих губів якийсь дивний голос "бв" і тікав у противний бік. Соромився матері, а при тім боявся забобону. Був переконаний, що забобон зачинає вже показувати свої примхи. А на це переконання мав Славко видні докази як на долоні. Він знав, що йому належитья заплата за його дотеперішню гризоту. Знав також, що цю заплату одержав в особі Броні. Але, з другого боку, був певний, що за поодинокі, часткові хвилини радощів ждуть його такі ж частини смутку. Таких радісних хвилин зазнав досі дуже багато, тепер прийшла черга на всілякі неприємності. Одну вже й переніс на собі, коли через неуважливість Броні аж мусив тікати з родинної конференції. Другої ж неприємності вже не хотів цього вечора перебути. Зрештою, через те, що вважав себе так, якби переможцем над дотеперішніми життєвими невзгодинами, та брався Славко перехитрити свій забобон. Старався навмисне спровадити на себе малі неприємності, щоби тим самим збутися великих. Волів, щоби на нього гнівалися за те, що не хоче йти на розмову, аніж мав би почути від матері щось таке, що розвіяло би всі його плани й надії. Для того тікав і не хотів послухати ніякої намови. Ще мав такий вигляд, що при втечі може вдаритися в коліно, а це чей же також неприємність. Радше перенести не знати який великий біль у коліні, аніж довідатися від матері про перешкоди побратися з Бронею. Ця суджена, що врятувала його від такого страшного клопоту, та варта в нього стільки, щоби витерпіти задля неї біль хоч у коліні.

Не вдалося їмості й на другий день поговорити зо Славком на самоті. Він за нічим іншим не пантрував, лиш за тим, чи їмость припадкове не злагодилася взяти його на розмову. Коли ж помітив по їмості найменшу признаку такого наміру, то зараз щезав з хати. Це не завдавало йому багато труду, бо надворі прояснилося зовсім, сонце пригрівало, а по боках дороги показалися сухі стежки. Міг утікати світ за очі. Але він у таку далеку дорогу не випускався. Забігав найдалі до школи й ховався під крила своєї судженої. Отже й там не найшов сподіваного спокою, бо Галя шепнула Броні, щоби намовляла Славка, нехай буде супроти матері чемніший.

Школа стояла серед села, недалеко церкви. Дістатися ж туди, як надворі болото, було дуже тяжко, бо дорога вела поперек невеличкого яру, що через нього протікав малий каламутний потічок. Правда, на цім потічку стояв вербовий з поруччям місточок, але пробратися до нього сухою ногою було годі. Бо в тім потоці напоювали пастухи худобу, згонили її перед містком у долину над потік. Через те худоба так розмішувала дорогу і всувала береги, що в цім місці в найбільшу посуху стояло заєдно болото. Славко знав його обминати. Недалеко містка перелазив через пліт у город, заходив у лозину, що росла над потоком, продирався крізь ту лозину, перестрибав у найвужчім місці потік і за містком перелазив знов на дорогу.

Отакими зусиллями добирався Славко й на третій день до школи. Вона стояла над яром і різнилася тим від інших мужицьких хат, що була з ганком на побілених стовпах і з дзвінком над стріхою, зараз біля димника, та обведена, намість плотом, парканом із дощок. На лихо, збудована була з дуже доброго матеріалу, бо хоч дуже стара, то не вимагала навіть ніякої направи. Через те громада, хоч і бачила, що їх школа вже затісна на тільки дітей, та не хотіла ніяк виставляти нову.

Помешкання вчителя було також тісненьке. Ще для Броні воно вистачало, але жонатий чоловік не мав би де поміститися з родиною. Кухня така маленька, що як три люда в ній стало, то на четверте вже не було місця. І в такій кухні від стіни майже до порога простягалася велика, старосвітська піч. Зараз із кухнею межувала вузенька кімната, де стояло ліжко, супроти нього софа, побіч два крісла, а на іншу обстанову не було вже місця. Аж за цею кімнатою находилася більша хата, буцім світлиця, з двома вікнами, де вже містився стіл, комода, кілька крісел, шафа тощо.

Славко ввійшов через кухню, бо спереду не хотів заходити, аби діти не виділи. У кухні, як щоднини, так і сьогодні, застав дев'ятилітню дівчинку, Гапку, що послугувала Броньці. Це була дівчина дуже жвава й кілько рази вздріла Славка, то так і вмирала зо сміху. Вона завсіди зазирала крізь дірочку від ключа до тої вузенької кімнати, де пересиджував Славко з Бронею, виділа всі їх найпотаємніші вчинки, чула найсердечнішу розмову й сміялася до загину. З нею провадив Славко щоднини одну й ту саму розмову: