Лесь Мартович - Забобон

Гандзя обтесувала Славкові штани з болота патиком. Але це не набагато придалося, таки треба було змінити спідню гардеробу зовсім.

Багатий на одну неприємність більше, приступив Славко відважно до розмови з матір'ю.

— Що ж ти, Славочку, навіть не цікавий довідатись, що чувати дома? — докоряла йому злегенька їмость.

Славко думав-думав і нарешті запитався:

— А Лорд що робить?

— А що ж би? Розгонить кури та й наносить блохи до хати.

Знов задумався Славко глибоко. Потім зігнув голову й глипнув на їмость переляканими очима.

— А Краньцовська? — запитався так хутко, що їмость не вирозуміла.

— Хто?

— Краньцовська, — повторив Славко з розпукою.

Їмості неначе прояснилося в голові. Отже не хотіла ще вірити свому здогадові.

— Не знаю, — відповіла, трохи вагаючись, і пильно вдивилася в обличчя Славка. Завважила по нім, що він осердився.

— Як то? Не приходила ані раз? Не питалася за мною?

Їмость вагувалася, чи сказати йому правду, чи ні. Ще таки не була певна, чи здогад її правдивий. Отже на всякий випадок Броня не здавалася їй уже такою злою, як перше, їмость постановила окрити правду перед Славком.

— Вона має свою грижу. Де їй тепер до відвідин? Краньцовський знов пішов блудом по селах.

Давно забута гризота приссалася знов до Славкового серця. "Отже-таки зрадниця! Підла зрадниця! — думав Славко. — Лиш дурила мене, та й годі". Почував ненависть до Краньцовської.

— А ти, Славочку, не поїхав би додому? Поїдь, поїдь! Таку справу, як ти задумав, та не можна робити так на галай на балай.

Він здвиг раптом плечима, віддув губи й пропустив поміж них оба дивні голоси: "бв!" і "уммб!" Ні за що в світі не поїхав би тепер додому. На те місце, де стільки мук зазнав? Тут йому дуже добре, навіть ямки не потребує порпати. Їсти — вволю, спати — до хороби тяжкої, відвідини Броні, тарахкотання Микольця, вечором — гра в карти. Які ж добра більше може дати людське життя? Адже це той ідеал, про який він мріяв тих безсонних ночей у Вороничах!

Їмость не силувала його, щоби їхав з нею. Вона так, як згодилася вже на нову Славкову долю, хоч не казала це нікому.

"Йому треба такої жінки, щоби опікувалась ним, як рідна мати, — думала їмость. — А Броня вже поважна та й дуже розумна. Що там людські поговори?"

З тим і від'їхала їмость, обіцяючи переконати панотця та написати дітям якнайборше про вислід намови. Але всі вже знали, який то вислід буде.

Тим-то ввечір при склянці пива поклонявся Микольцьо добрим здоров'ям новоженцям:

— Укінці, як лист на дереві, як квітки в городі, так ви любіться, молодята. Нехай, укінці, щастя вас ніколи не опустить. Бо, вкінці… перепрашаю, нарешті, бажання ваші сповнилися. Ми будемо приїздити до вас два-три рази на тиждень. А пам'ятай, Славку, та й ви, панно Броню, цілий Окоцім, ціле Пільзно. Вкінці… перепрошаю, нарешті, запросимо секретаря з ради повітової, чи трапить по півночі до дверей, як ми його напоїмо, запросимо…

Микольцьо став вичисляти всіх знакомих і про кождого розповідав, що він робитиме, як уп'ється.

— Єзус! Марія! Кінчи вже, Микольцю, бо мене вуха болять. Кажи "многая літа" та й досьць з них!

— Многая літа! — закінчив Микольцьо, вволяючи Галину волю.

Бронця ж поїхала на другий день до міста сповістити інспектора, що все склалося гаразд.

А їмость приїхала додому з полудня. Застала панотця, що злагодився вийти в село.

— Знаєш? Із Славком не так зле, як здавалося.

Панотець стояв з капелюхом у руках і майже підніс одну ногу, аби зачати похід. Та як почув їмостині слова, то зупинився:

— Не відміняють штемплів, я вже розвідувався.

— Дай уже спокій з тими штемплями. Коби лиш стілько шкоди.

Панотець приступився ближче до їмості та й шептав до неї:

— Кажу тобі, стидаюся показати пастухові на очі. Бігме, стидаюся! Обходжу його, втікаю перед ним.

Нагадав собі, що має пильну орудку та й налякався.

— Ой! Та то тепер днина — година. А я так не маю часу, так не маю часу!

Таки вибіг із хати. Подріботав борзенько просто в поле. Там орав Неважук під жито. Припізнився, сльота не дала в пору зробити. А то ще й барабуля не викопана. Неважук підгонив коні: "Гайда! Нема коли спочивати, праця пропадає".

А панотець підбігав за плугом, як лошак! То з цього боку, то з того. Спотикався по борознах та розплугах, а все випитувався в Неважука про військові звичаї. Неважук кидав у відповідь по слову, не зупиняючись у роботі ані на хвильку. Нехай панотець вибачають, бо час уже пізній.

— Як? Як? — перепитував панотець. — Бога?