Лесь Мартович - Забобон

Коли Славкові не вдалося визволитися легким способом, то він таки сіпнувся, лишив Броню на божу волю, а сам, нахилившись, побіг широкими кроками до дверей. Тікав так, як тоді від Краньцовської, коли не вдалось йому виманити від неї поцілунок.

— Славно! Славно! — кричав на нього Микольцьо й плескав у долоні. — Жених, жених! Укінці пиймо пиво! — Налляв дві склянки пива й показував Славкові на густу піну, що аж переливалася через верх. — Як сметана.

Але Славко, все ще похилений, зігнув голову вдолину й ударився долонею в потилицю.

— Йой, там таке… — шептав до Микольця й показав зуби, ніби сміявся.

До знаку, як тоді до забобону.

А Броня, витираючи хустиною очі, сіла знову на крісло й читала на їмостинім обличчі, немов на таблиці. "Та тебе, небого, мій син не брав силоміць!" — так стояло там написано.

Але, опріч того, бачила їмость у своїй уяві Краньцовську. Вона стояла за Бронею там, де перше Славко, й показувала з погордою пальцем на Броню: "Я догадуюся… я знаю напевне, як вона його зловила!"

Броня ж у душі лютилася сама на себе: "Нащо я це говорила? Який дідько заставляв мене так брехати? І як із цеї біди вилізти?"

Всі три мовчали, й усім трьом було на душі моторошно. Броня силувалась щось придумати, щось сказати таке, аби цілу справу заглагоїти. Отже не могла нічого придумати. Про дитину вона вже говорила в секреті Галі, говорила й Славкові, мала навіть намір сказати їмості, але не тепер. Лишила собі цей спосіб добуття Славка аж на самий остаток, аж на той випадок, якби треба було загрозити скандалом. А то з того всього скандал уже єсть, а хісна з цього ніякого.

Але сказати щось треба конче. Може би, так: "Тепер я вже маю досвід, і коли би мене який мужчина хотів узяти силоміць, то я найшла би в собі тільки волі, щоби спротивитись. Одначе супроти просьби того чоловіка, якого я так полюбила, не могла остоятися!" Ні, це також нісенітниця, новий скандал!

Так роздумувала собі Броня й не находила в своїй голові ніякої придатної постанови.

А їмость не могла їй того дарувати, що вона в такий спосіб підійшла її сина. Їмость не знала виправдання на такі речі. Бо й вона любилася та й згадує свого любого й до сьогодні, але до такого була би ніколи не допустилася.

Найкоротше неспокоїлася Галя. І їй було зразу маркотно, але трохи згоді обгорнула її нетерплячка. Вона була переконана, що мати мусить згодитися, й дожидала лиш на те, аби ця комедія вже раз покінчилася. Як же побачила, що ніхто інший не береться її кінчити, то вона сама взялася до того.

— Ну, мамцю, як же буде? Говорім уже раз виразно, без чулосці (Без сентиментів (Пол.)), — сказала, розсміялася голосно й раптом перервала сміх.

— Та що ж? Я ніщо проти того не маю. Але ти знаєш, що в Славка є ще батько.

— Е, батько! Як мамця скажуть, так буде. Ніби ми не знаємо, що татко зафше ідзє за радою мамці?

— Не дуже так батько мене слухає, як вам здається. От і тепер іще мушу поговорити зо Славком за батька.

А Броня подумала: "Ага! Ти хочеш говорити зо Славком на самоті. Але що ти сьогодні закрутиш, те я завтра розкручу".

На тім і покінчили, що їмость поговорить іще зо Славком про батька.

Як лиш увійшли до другої кімнати, то Микольцьо прискочив до Броні, вхопив її на руки й підніс догори:

— Го-го! Не дамо дівувати, не дамо дівувати. Вкінці, напиймося пива. Мамцю, дивіться, чиста сметана! А вкінці… перепрошаю, нарешті, як Славко ожениться, підуть до міста та й будуть проходжатись отак попід пахи. — Загнув праве рам'я та й ходив по хаті військовим кроком, показуючи, як Славко походжатиме з Бронею. — А вкінці, ми з Галею приїздитимемо до них два-три рази на тиждень. Повозкою, повозкою, добрими кіньми. — Удавав їзду, бігаючи по хаті. Отже повозки не міг удати, вдавав лиш доброго коня, намагаючись зігнути шию в каблуку. — А вкінці… перепрошаю, нарешті, для нас має бути завсіди прилагоджене добре пиво. Цілий Окоцім, ціле Пільзно! Вкінці, поп'ємося, як секретар від ради повітової. Знають мамця, чудовий чоловік, чудовий!

Став розповідати їмості, які мав пригоди той секретар по-п'яному, потім зійшов на те, що він чобіт не носить ніколи, лиш черевики, що Галя перестала на сніданок пити каву, а п'є лише гарбату, бо не хоче бути товста; що в них на стодолі була пара бузьків та й вивела троє молодих, але одно скинули з гнізда; що дяк найшов на дорозі стару підкову, приніс її до Микольця, бо думав, що то його коні загубили, — такий ретельний. І клепав, і клепав.

— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять! — уговкувала його Галя.