Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Одонича раптом охопила лють і ніби якийсь сором. Червоний від почуттів, які клекотали в ньому, він приступив до нахаби і грубо запитав:

– Чого ти вивалив на мене свої дурнуваті очиська, гімнюху?

– Ге, ге, ге! – процідив лобуряка, не виймаючи з писка цигарки. – Спочатку я си подумав, жи ви сьліпий – а тепер си думаю, жи ви тілько ся бавили самі з собов у цюцюбабки. Теж мені… ади-во. Ну і фантазія в пана!

І, незважаючи вже на розлютованого відповіддю джентльмена, перейшов, посвистуючи якусь арійку, на інший бік вулиці.

Таким чином на горизонті вималювалася нова проблема: «на повороті».

Відтоді Одонич втратив упевненість в собі і свободу рухів у місцях публічних. Не міг перейти без почуття таємного страху з однієї вулиці на другу, застосовував метод обходу кутів широкими колами; було це направду дуже невигідно, оскільки «накладав» завжди значно більше дороги, але уникав таким чином ґвалтовних поворотів, значно згладжував кут заломлювання вулиць. Тепер уже не мусів заплющувати очей біля кам’яниць на розі.

Усі несподіванки, які ймовірно могли ховатися «за кутом», мали тепер досить часу, щоб замаскуватися перед ним; оте зблизька небачене, абсолютно гетерогенне і дико чуже для нього «щось», існування якого відчував шкірою по той бік повороту, могло тепер спокійно, не заскочене його наглою появою на розі нової вулиці, зачаїтися на певний час, висловлюючись ясним стилем Одонича, «зробити нору під поверхнею». Бо у тому, що там «за поворотом» було щось абсолютно «інше» – не сумнівався вже анітрохи.

У кожному разі принаймні в тому проміжку часу Одонич зовсім не бажав собі зустрічі з «тим» око в око; навпаки, прагнув сходити йому з дороги, вчасно забезпечуючи «його маскування». Несамовита тривога, яка проймала його при самій думці, що могли настати перед ним якісь такого роду «відкриття», якісь небажані об’явлення і несподіванки – тільки зміцнювала його переконання, що небезпека справді значна.

Попри те думка інших людей щодо цієї справи не хвилювала його зовсім. Вважав, що кожен повинен собі з «тим» дати раду сам, оскільки хтозна, чи в кого-небудь, крім нього, виникала подібна проблема.

Одонич добре усвідомлював, що, можливо, на цілому світі, за винятком його самого, ніхто не звернув на «те» жодної уваги. Припускав навіть, що більшість з дорогих ближніх пирснула б йому в обличчя характерним сміхом, якби наважився комусь з них довірити свої сумніви. Тому вперто мовчав і сам боровся з «невідомим».

Аж через певний проміжок часу зауважив, що джерелом його загальної тривоги був страх перед «таємницею» – тим дивним демоном, який споконвіків ходить поміж людьми, натягнувши на обличчя маску. Одонича зовсім не приваблювала його загадковість, не відчував у собі на даний час поклику Едипа. Навпаки! Хотів жити, жити і ще раз жити! Тому уникав зустрічі і забезпечував взаємне уникання…

Від часу того внутрішнього спротиву, який так несподівано атакував його на розі Польової, у нього появилася тотальна відраза до всіх стін, перегородок, загалом до будь-яких «заслон» короткотривалих і тимчасових, які тільки на певну мить закривали те, що за ними. Загалом вважав, що будь-які так звані екрани є вигадкою пагубною, навіть неетичною, оскільки підтакують небезпечній грі «в хованки», розбурхуючи при цьому недовіру і тривогу там, де напевне немає жодного сліду чогось надзвичайного. Для чого затуляти речі, які на приховування не заслуговують? Для чого зайвий раз будити підозру, ніби «там» є щось таке, що справді варте приховування?..

А якщо те «щось» існує насправді – для чого надавати йому можливість «ховатися»?

Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких площ, розлогих і відкритих, ген-ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначності завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.

Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.

І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.

Виходячи з засад простоти і щирості повикидав усе, що в будьякий спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».