Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Вона, як пантера, кинулася на мене з хижо викривленими пальцями:

– Ти, підлий мерзотнику! Заскочив мене, знищив, розтоптав і ще хочеш панувати наді мною!

Я міцно вхопив занесений до удару п’ястук і крикнув:

– Угомонися, відьмо! Нині наша остання ніч – завтра я назавше облишу цей дім. Одначе не бажаю проводити разом з тобою ті пару годин, які лишилися до світанку. Мені обридло твоє товариство. Ти поводишся, як мегера, іди звідси! Лиши мене, я хочу врешті відпочити тут на самоті.

Вона дряпалася, виривалася, і мені коштувало чималих зусиль зламати її відчайдушний опір та випхати у салон, залитий потоками світла. Відтак, замкнувши за нею двері, з розстроєними сутичкою нервами, я повернувся до спальні і важко сперся на підвіконня, вдивляючись у непроглядну жалобу ночі…

Аж раптом тишу розтяв глухий, жаский, краючий душу жіночий крик. Був він настільки моторошний, настільки вражаючий, що попри все я кинувся назад до салону.

Тут було темно. Покій, перед хвилею залитий потоками світла, заполонила брутальна нічна пітьма: миттєво згасли електричні лампіони, змерхли фантазійні жирандолі. Крик раптом ущухнув, і запанувала глуха, задушлива тиша.

Охоплений невиразним ляком, я приніс зі спальні запалену лампу. Світло впало на подіум, у глиб… На нижніх сходинках лежала навзнак із розкинутими руками Сара. З її переораного жахом обличчя зирили на мене зісклілі у безруху смерті очі. Вона сконала миттєво, під впливом якогось нелюдського переляку.

[25] © М. Баліцька, переклад українською, 2018.

Почалося це ще тоді – чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…

Була тоді якоюсь іншою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…

Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…

Через годину після того загинула під колесами поїзду. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкості машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…

Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль – це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.

Спонукало до роздумів щось зовсім інше – щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.

Пам’ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче зігнувся, аби випростати загнутий кут килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.

Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..

Пам’ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті широко навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслоняв зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.

Тоді це раптово прийшло на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв’язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…

Пройнятий зловісним передчуттям, підбіг до дверей і виглянув із-за чорного крила вдаль, направо, куди найімовірніше пішла. Ані сліду… Перед ним широко розпростерся золотою піщаною рівниною пустий, розпалений літньою спекою пляц, ген аж до залізничного насипу, що виднівся на краю горизонту. Пусто – тільки та золотиста, наповнена сонцем площина… Потім довгий, протягом кількох місяців, тупий біль і глухий, такий, що розриває на кавалки, розпач втрати… Потім… все пройшло – розвіялось, відсунулось кудись в кут…

І тоді прийшло те. Ніби закрадаючись, як щось несуттєве, ні з того ні з сього, ніби ненароком. Проблема розчинених дверей… Ха, ха, ха! Проблема! Смішно комусь розказати, – справді! Проблема незачинених дверей. Важко в це повірити, слово честі, важко повірити. Однак…

Цілими ночами вони снували в його мозку упертою, сонною примарою – удень виникали під прикритою на мить повікою, вимальовувалися серед ясної тверезої дійсності десь далеко в перспективі манливим фантомом…