Відтак вона не хотіла спати сама, в сум’ятті очікувала вечірніх годин. У домі цілу ніч палилося світло, і було ясно, мов удень. Вона ні на хвилю не розлучалася зі мною в остраху перед самотністю, у забобонному ляку перед чимось жахливим. А коли на кілька годин забувалася, знесилена безсонням, її мучили страхіття, і крізь сон я не раз чув її тихий, приглушений стогін.
Якось, зірвавшись із ліжка, в самій білизні, простоволоса, вона припала до мене в божевільному переляку і сховала затулене долонями обличчя мені на грудях.
– Що тобі? Щось наснилося? – спитав я, і сам у тривозі здригаючись.
– Я боюся, – шепотіла вона, тремтячи, як осиковий лист, – Я боюся. Тільки не лишай мене! Сама б я вмерла зі страху в тім домі.
Якби не моя впертість, вона б залишила цей палацик і переселилася б десь-інде. Одначе я тримався свого, тож змушена була лишатися.
Урешті страх, розпач і шал безсилої люті сягнули вершини. Одної ночі, охоплена гнітючими примарами, з вибалушеними очима, вона зірвалася з ліжка в самій сорочці і стала наді мною, важко дихаючи. Із її вуст зі свистом виривалося зміїне шипіння:
– Бери мене, ти, кате клятий! Бери або… загинеш!
У піднятій руці зимно зблиснуло вістря венеційського кинджалу.
Я зупинив її поглядом: рука, наче спаралізована, безвладно опала, стилет висковзнув із закоцюрблих пальців.
– Ха-ха-ха! – зареготав я, всідаючись у фотелі, в якому востаннє бачив зникаючу постать Стославського. – Ха-ха-ха! І до цього, як бачиш, я був готовий. Ти хотіла знати, чому я гребую твоїм тілом, чому не хочу мати з тобою нічого спільного? У відповідь я прочитаю тобі дещо з прадавніх священних книг. А ти можеш сісти навпроти – тільки не поновлюй своєї спроби, бо буде така ж даремна. Чи хочеш слухати?
Із смиренністю добитої офіри вона опустилася на килим.
Я видобув із шафки Старий Заповіт. Останнім часом я цю книгу студіював із запалом, занурений у її предивні таїни, напоєний поетикою слова і глибиною сутності. Відкрив Книгу Царів і спокійним голосом, пройнятим важливістю моменту, прочитав із першого вірша наступний уривок:
– «А Давид постарів, увійшов у літа. І покривали його одежами, та не було йому тепло. І сказали йому його раби: «Нехай пошукають для пана царя молоду дівчину, – і стане вона йому за доглядачку. І буде вона лежати при лоні твоїм, – і буде тепло панові цареві!»
І шукали дівчину вродливу по всій Ізраїлевій границі, та й знайшли шунаммітку Авішаґ, і привели її до царя. А дівчина була дуже вродлива, і спала з царем і служила йому…»
Я перервав читання, глянувши на Сару. Вона витримала погляд.
– Ну як? Розумієш?
– Чого воно має мене обходити? Який зв’язок поміж тим пасажем і нами? – нервово стенула плечима.
– Не бреши, Саро! Ти все чудово розумієш. Той велемудрий егоїст – твій прабатько і наставник.
– Ти верзеш нісенітниці, – відказала вона, люто заціпивши вуста.
– Брешеш, Саро! Але послухай інші уривки з Книги Товита, з 3 і 6 розділів. Це остаточно проясняє ситуацію.
– Із Книги Товита? – зойкнула вона, як давніше зойкала уві сні.
– Так, із діянь Товита і Сари, дивним збігом обставин ти є наступницею тамтої сатанинської жінки… «Того ж дня сталося, що й Сарі, доньці Раґуеля, який жив у Екбатані, в Мідії, довелося слухати докори від однієї зі слугинь свого батька, тому що вона була віддана сімом чоловікам, яких Асмодей, лихий демон убив після того, як вони були з нею…»
Перегорнувши сторінку, я читав далі, з 6 розділу:
– «Янгол Рафаїл «сказав до хлопця: «Брате Товіє… Цієї ночі ми мусимо спати в Раґуеля… є у нього донька… Сара… Ми поговоримо про дівчину цієї ж ночі й заручимо її з тобою… Тоді Товія… сказав Рафаїлові: «Чув я, що вона була вже віддана за сімох чоловіків, і всі вони загинули у весільній почивальні тієї ж ночі, коли входили до неї… Чув я також… що то демон їх повбивав, і я тепер боюся». І тоді рік йому ангел Рафаель: «Послухай же мене, брате, не зважай на того демона, візьми її. Бо то тільки над таким, хто до шлюбу так чинить, що Господа від себе… відштовхує, а в своїх любощах так поводиться, наче кінь і мул, які не мають розуму… над тим демон має владу… Але якщо ти візьмеш її, то увійшовши до спальні, утримуйся від неї три дні і нічим іншим як молитвами з нею не займайся».
Я закрив Біблію і зиркнув на Сару.
Ніколи не забуду її в той трагічний момент. Розпач і сором, лють, страх і великий, безмежний біль глипали з вирви цієї демонічної душі, аби востаннє заграти на обличчі, спотвореному акордом дисонансів!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу