Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Свою обережність довів до такої міри, що коли надумував оглядатися, то перед тим «попереджував». Кожен раз, коли йому доводилось відходити від письмового столу в глиб кімнати, вставав, нарочито голосно відсуваючи крісло, після чого голосно гукав, щоб його там добре «ззаду» почули:

– Тепер повертаюся.

Аж після цієї заповіді, почекавши ще хвильку, повертався в потрібному керунку.

Життя в таких умовах скоро перетворилося на каторгу. Одонич, скований на кожному кроці тисячею пересторог, щохвилі винюхуючи чигаючі на нього небезпеки, вів жалюгідне існування.

Але, однак, і до того призвичаївся. Загалом, через деякий час оте вічне перебування в стані нервової напруги стало його другою натурою. Відчуття постійної таємничості, хоч і грізної та небезпечної, кинуло якусь похмуру привабливість на сірий шлях його життя. Мало-помалу навіть полюбив ту гру в хованки; у кожному разі вона йому видавалася цікавішою, ніж банальність звичайних людських переживань. Захопився навіть вистежуванням моторошних доказів, і важко було б йому обійтися без світу загадок.

Нарешті звів усі сумніви, які його мучили, до дилеми: або є там щось позад мене «інше», щось направду відмінне від дійсності, яку я знаю як людина – або ж нема нічого – абсолютна пустка.

Якби його хтось запитав, з якою з тих двох можливостей волів би зустрітися на тамтому боці – Одонич не зумів би дати впевненої відповіді.

Абсолютне небуття, безпощадна, безмежна пустка була би чимось жахливим; однак з іншого боку, небуття, можливо, навіть краще, ніж жахаюча дійсність іншого ряду? Бо хто ж може знати, яким є те «щось» у дійсності? А якщо ним є щось потворне – чи не кращою буде повна втрата небуття?

Оте висіння між крайнощами стало початком боротьби двох суперечливих тенденцій: з одного боку, душив його сталевими мацаками страх перед незнаним, з другого – штовхала в обійми таємничості зростаюча з кожним днем трагічна цікавість. Якийсь обережний, досвідчений голос застерігав, правду кажучи, перед небезпечним рішенням, але Одонич відкараскувався поблажливою усмішкою. Пропоноване демоном манило його щораз ближче чаром обіцянок, наче спів сирен…

І нарешті піддався йому…

Одного осіннього вечора, сидячи над розгорнутою книжкою, раптово відчув за плечима «те». Щось там, за ним, відбувалося: розсувалися куліси таємниці, піднімалися вгору портьєри, розхилялися фалди драпувань…

Тоді несподівано з’явилося шалене бажання: обернутися і подивитися позад себе, тільки цього разу, тільки цього одного, єдиного разу. Потрібно було повернути швидко голову без звичного попередження, аби не «сполохати» – вистачало одного погляду, одного короткого, миттєвого погляду…

Одонич відважився на цей погляд. Рухом швидким, мов думка, мов блискавка, повернувся і глянув. І тоді з його уст злетів нелюдський крик жаху і безмежного страху; конвульсивно схопився рукою за серце і, ніби вражений перуном, упав на підлогу.

[27] © Ю. Винничук, переклад українською, 1993.

З ярів помчали нові табуни вітрових посвистів і, гайнувши засніженими полями, вдарили чолом у білі замети. Зігнаний з м’якої постелі сніг, скручувався в химерні рури, бездонні лійки, шмагливі канчуки і в якомусь шаленому вирі розсипався білою сипкою курявою.

Надходив ранній зимовий вечір.

Сліпуча білина заметілі набирала синюватого забарвлення, перламутрове сяйво обрію западало в похмуру сутінь. Сніг сипав без перерви. Великі патлаті косми спадали звідкілясь згори зовсім безшелесно і стелилися пластами по землі. Виростали на очах копиці сіна, множачи на собі велетенські крислаті шапки, і всюди, де оком кинь, їжилися вишкірені снігові заспи.

Поволі вітер заспокоївся і, склавши свої натомлені крила, подався скиглити десь у хащі. Краєвид поволі набирав чіткіших обрисів, вирізьблюючись на вечірнім морозі.

Ожарський уперто брів гостинцем. Зодягнений у тяжкий кожух, у грубих до колін чоботах, обвішаний вимірювальними приладами, долав молодий інженер снігові завали, що заступали йому шлях. Дві години тому, відбившись від гурту товаришів, засліплений віхолою, заблукав він у полі і по даремних блуканнях манівцями врешті пішов простовіч, аж поки трапив на якусь дорогу. Тепер, побачивши, з якою швидкістю западає присмерк, напружив усі свої сили, щоб добратися до людських осель, доки настане суцільний морок.

Але обабіч гостинця тягнулася безконечна пустеля, серед якої око не мало на чому спинитись, ані хижі чи кузні покинутої загледіти. Охопило його прикре відчуття самотності. На хвилю він скинув зволожену потом хутряну шапку і, витерши її спід хустиною, вдихнув повітря у втомлені груди.