Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.

– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.

– Добре, добре.

Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:

– Вважайте на протяг!

– Спокійно, я зачиняю двері.

– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шиґонь, – часом можна і карк скрутити.

Але кондуктор вже був на коридорі:

– Вар’ят або п’яний, – зауважив собі впівголоса, і пройшов до сусіднього вагону.

Шиґонь залишився сам…

Він перебував на стадії однієї зі своїх відомих «втеч». Якогось дня, ні з того ні з сього, ця дивна людина могла опинитися за кількасот миль від рідної Варшави, десь на другому краєчку Європи, в Парижі, в Лондоні або в якомусь глухому містечку в Італії. Він міг на свій подив прокинутися в готелі, який бачив уперше в житті. Яким чином він опинявся несподівано для себе у чужому середовищі, йому ніколи не вдавалося з’ясувати. Працівники готелю, у яких він намагався щось випитати, міряли іронічним поглядом цього високого чоловіка в жовтому плащі, й інформували Шиґоня про те, що він прибув учора вечірнім або вранішнім потягом, повечеряв і зажадав ночівлі. Раз якийсь дотепник поцікавився, чи не варто Шиґоньові нагадати його прізвище. Це підступне запитання, зрештою, було цілком обґрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разі в тих імпровізованих мандрівках Тадеуша Шиґоня була деяка таємнича і незрозуміла риса; їхня безцільність, повне забуття минулих випадків, дивна амнезія, яка охоплювала все від моменту виїзду аж до моменту прибуття в незнану місцину.

Безсумнівно, що впродовж усіх тих подорожей Шиґонь мусив перебувати у стані напівсвідомості. Але після повернення з кожної такої авантюрної подорожі все йшло узвичаєним темпом – він відвідував казино, грав у бридж і робив великі ставки під час кінних перегонів. Все було по-старому, звично і буденно… Але якогось ранку Шиґонь міг зірватися, і безслідно зникнути.

Причина тих втеч залишилася невідомою. На думку деяких джерел, відповідь потрібно було шукати в атавістичній стихії, що корениться в природі, бо у венах Шиґоня пливла циганська кров. Він успадкував її від своїх буйних мандрівних предків, які залишили йому вічну тугу за волоцюжництвом і спрагу вражень. Як виявилось, Шиґонь ніколи не міг довго витримати на одному місці, тому безперервно змінював помешкання, переїжджаючи із однієї дільниці в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженої мети – він сам цього не схвалював після повернення. Минав якийсь час після таємничого зникнення, і він несподівано повертався назад, злий, виснажений і незадоволений. Але кілька наступних днів він не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими відчував сором і заклопотаність.

Якась темна сила виривала його з дому, несла на двірець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокої ночі якась сила вела його мов приреченого лабіринтом вулиць, минаючи тисячі перешкод, і ця сила впихала його до купе і відправляла в широкий світ. Потім мандрівка вперед, наосліп, навмання, кілька автобусних зупинок, зміна потягів у невизначеному напрямку, нарешті, зупинка в місті, містечку чи селі, в чужій країні, під якимсь небом і, нарешті, це жахливе пробудження в незнайомому місці, серед чужих людей… Шиґонь ніколи не приїжджав на те саме місце: потяг завжди викидав його деінде. І в цей момент він був у стані, наближеному до трансу. Потяг, який його віз, виїхав учора зранку із Парижа. Чи він сів у нього в столиці Франції, чи на якій станції по дорозі – не знав. Виїхав звідкись і їхав кудись – ото усе, що можна було у цій справі сказати…

Розімлівши на подушках, Шиґонь випростав ноги і запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалі будь-кого із залізничників. Ці люди стали уособленням недосконалості, яку він вбачав в будові потяга і залізничному русі.

Тому зневажав цих людей, і навіть ненавидів їх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких він соромився не тільки через їхню безцільність, а радше через те, що вони були настільки примітивними.