Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Апарат, видавши декілька хрипів, замовк. З серцем, що гучно б’ється, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кінця дроту йшло до мене глухе мовчання ночі.

Тоді я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простір нетерплячі, пульсуючі болем слова… Мені відповідало кам’яне мовчання. Нарешті, похитуючись немов п’яний, я відійшов в глибину кімнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першої. Машинально вирішив звірити з дзиґарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглі стрілки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холодні дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кімнати, не знаючи, куди кинутися і що робити. Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину і помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станції кинути не можна – помічника немає, служба спить, а позаплановий товарняк міг прибути будь-якої хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своєї станції. Залишалося тільки змиритися і чекати.

І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.

Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі, освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс – я тремтів від голови до ніг, як у лихоманці.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я підскочив до столу і гарячково урухомив приймальний пристрій.

З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста – жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки…

Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»

Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:

«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.

Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.

– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.

Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.