Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Був на його станції серед службовців стрілочник на прізвище Ґлодзік, людина тямуща і працьовита. Йошт дуже його цінував, трактуючи його не як до підлеглого, а як товариша по роботі.

В одну з неділь, приїхавши, як завжди, відвідати Йошта, я застав його в дуже похмурому настрої. Від моїх розпитувань вивільнився якимись дурницями і постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Ґлодзік – про щось доповідав, чекав розпоряджень. У відповідь Йошт лопотів щось незрозуміле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навіть ні з того ні з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрілочник пішов вочевидь здивований поведінкою начальника, крутячи з недовірою своєю великою кучерявою головою.

– Бідолаха! – з тугою дивлячись йому услід, прошепотів Йошт.

– Чому? – запитав я, донезмоги здивований цією сценою.

Йошт вирішив за краще розтлумачити.

– Сьогодні вночі я бачив поганий сон, – сказав, уникаючи мого погляду, – дуже поганий.

– Ти віриш у сни?

– На жаль, той, який я бачив, завжди збувається, такі сни називають віщими. Мені наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з’явиться у моєму сні такий проклятий будинок, чекай лиха.

– А Ґлодзік тут до чого?

– В одному з порожніх вікон я виразно розрізнив його обличчя. Він висунувся з чорної діри і махав мені своєю картатою хусткою, яку завжди носить на шиї.

– Ну і що?

– Жест був прощальний. Ця людина скоро помре – сьогодні, завтра, у будь-яку мить.

– Куди ніч – туди сон, – спробував я заспокоїти його давньою мудрістю.

Йошт із зусиллям посміхнувся і замовк.

Увечері того ж дня Ґлодзік загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, відрізав ноги стрілочника, і він помер на місці.

Випадок потряс мене до глибини душі, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пізніше, можливо, рік потому, я немовби ненавмисно поцікавився:

– З яких пір стали тебе відвідувати зловісні сни? Скільки пам’ятаю, раніше ти на них не скаржився.

– Маєш рацію, – відповів, виразно невдоволений заторкнутою темою, – зловісні сни стали відвідувати мене останніми роками.

– Вибач, що докучаю неприємною розмовою, але мені б хотілося знайти засіб визволити тебе від фатального дару. Коли ти вперше відчув у собі дар ясновидіння?

– Приблизно років вісім тому.

– Тобто через рік після того, як поселився у цих краях?

– Так, через рік після переїзду до Щитниськ. Тоді в грудні, в самий святвечір, я відчув смерть тутешнього війта. Історія стала широко знаною і за декілька днів здобула мені славу відуна. З тих пір горяни уникають мене.

– Дивно. Але в цьому, проте, є щось глибше. Схоже, ми маємо справу з класичним прикладом так званого «другого зору», про який я стільки свого часу читав у книгах з магії. Подібний дар нерідко зустрічається серед шотландських та ірландських горян.

– Я теж зі зрозумілим інтересом вивчав спеціальну літературу. Мені навіть здається, що у загальних рисах я уловив причину. Твоє зауваження про шотландських горян дуже слушне, тільки вимагає невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловісних вістунів частенько виганяють, наче пранцюватих, за межі селища, і якщо нещасні покидають рідний острів і опиняються на континенті, їх скорботний дар пропадає, вони стають такими ж, як інші смертні.

– Цікаво. Виходить, цей рідкісний психічний феномен перебуває в залежності від хтонічних сил? [8] Хтонічні сили – такі, що належать землі.

– Так, мабуть, цей дар виникає не без участі теллуричних складників [9] Теллуричні складники – пов’язані із землею і геологічними ґрунтами. . Ми сини Землі і випробовуємо її могутню дію, навіть коли нам здається, що ми від неї відрізані.

– І свою здатність передбачати смерть ти виводиш з подібних же причин? – запитав я по хвилі вагання.

– Звичайно. На мене, без сумніву, впливає оточуюче середовище, я знаходжуся під дією тутешньої атмосфери. Мій нещасливий талант породжений душею цієї околиці. Живу на межі двох світів.

– Ultіma Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultіma Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши заціпеніння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвідомлюючи, не переїдеш в інше місце?

– Не можу і у жодному випадку не бажаю. Відчуваю, що коли звідси втечу, то піду наперекір своєму призначенню.

– Ти стаєш марновірним, Казику.