Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Ні, це не марновірство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землі, мені належить виконати якусь місію, яку – я не знаю ще, тільки слабо її передчуваю…

Він замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевівши свої сірі очі, осяяні світлом призахідного сонця, на скелясту прикордонну стіну, додав пошепки:

– Знаєш, мені здається іноді, що цією прямовисною стіною закінчується видимий світ, а там, по той бік, починається світ інший, новий, якесь незнане на людській мові mare tenebrarum – море темряви.

Він опустив до землі стомлені пурпуром вершин очі і озирнувся в протилежний від колії бік.

– А тут, – продовжував він, – тут закінчується життя земне. Оце його останнє зусилля, останнє кінцеве відгалуження. Тут вичерпується його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя і смерті, повірник таємниць з того і цього боку гробу.

Договорюючи ці слова, Йошт зазирнув мені глибоко в очі. Був красивий у цю хвилину – обличчя містика і поета: натхненний погляд увібрав у себе стільки вогню, що я не міг витримати променистої його потуги і схилив голову. Наприкінці він запитав:

– Ти віриш в життя після смерті?

Я поволі підняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказів «за» і «проти» однакова кількість.

– Померлі живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краєм.

– Вже пізно, – помітив Йошт, – тіні виходять з гір. Тобі пора відпочити з дороги.

На тому і закінчилась наша пам’ятна розмова. Відтоді ми жодного разу не торкалися вічних питань, не згадували про дар ясновидіння. Я уникав дискусій на тему, яка Йошта помітно нервувала. Але одного разу він сам нагадав мені про свої невеселі здібності.

Трапилося це десять років тому, в липні. Всі деталі я пам’ятаю з винятковою точністю – вони назавжди врізалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приїхав зранку, ми збиралися разом навідатися з рушницями до сусідньої балки, де з’явилися дикі кабани. Йошта я застав у настрої серйозному і зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стріляв погано, в нервах. Увечері на прощання з чуттям потиснув мені руку і подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим від хвилювання голосом, – в моєму житті можуть настати важливі зміни. Можливо, доведеться виїхати звідси надовго, змінити житло. Якщо таке і насправді трапиться, ти розкриєш конверт і відішлеш листа за адресою, вказаною всередині. Сам я цього зробити не зможу з причини, якої поки назвати не можу. Пізніше усе зрозумієш.

– Збираєшся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим від болю. – Чому? Одержав якусь неприємну звістку? Чому ти виражаєшся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив уві сні свою віщу розвалюху, а в одному з її вікон обличчя людини, мені дуже близької. От і все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обійми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома і, розшарпуваний бурею суперечливих почуттів, сипав інструкціями, як автомат.

Тої ночі я не стулив око, неспокійно проходжуючись по перону. Під ранок не в силах більше витримати невідомість, задзвонив Йошту. Він негайно відповів, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений і спокійний, тон розмови легкий, майже жартівливий, я міг зітхнути з полегшенням.

Четвер і п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час від часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокійливу відповідь: нічого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи і в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокій духу, і увечері близько дев’яти влаштовуючись на відпочинок в службовому приміщенні, навіть злегка покартав Йошта по телефону, застерігаючи від пугачів, воронів і інших шкідливих тварюк, які самі не знають спокою і іншим його не дають. Він сприйняв мій докір з лагідністю і побажав доброї ночі. Незабаром я міцно заснув.

Спав я години дві і прокинувся від відчайдушного телефонного дзвінка. Нічого не тямлячи, я схопився з ліжка, прикриваючи очі від разючого світла газової лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату і приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт – із зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твій сон… але… як виняток я вимушений раніше… пустити сьогодні… товарняк № 21… Мені щось недобре… Товарняк відправиться через півгодини… Дай відповідний сигн… Ха!..