Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Дякую. Бог до мене ласкавий, сплю, як ховрашок.

– Це очевидно, легко було здогадатися. Таких, як ти, не мучить демон руху.

– Хе, хе, хе! Демон руху! От ми і дійшли до суті справи! Ти зачепив мою чудову ідею, яка мені принесла прибуток. Виконав її, правду кажучи, один художник для нашої станції. Бо потрібна була якась реклама нових маршрутів… Одне слово, якась віньєтка, якийсь богомаз – чи то алегорія, чи то символ.

– Руху?! – Шиґонь зблід.

– Саме так. Отже, згаданий художник намалював ці казкові фігури – імпозантний символ, який вмить розхапали всі зали очікування усіх станцій не тільки в країні, але й за кордоном. А я вистарав собі патент і авторські права, отже, заробив непогано.

Шиґонь піднявся з подушок і випростався на весь ріст.

– А в яку ж постать, якщо можна дізнатися, втілений ваш символ? – засичав здушеним, не своїм голосом.

– Хе, хе, хе! У постать генія руху. Велетенський, смаглявий юнак, летить на воронячих, потворно розіпнених крилах, опоясаний вирами світів, що крутяться в несамовитому танці, – демон міжпланетної бурі, міжзоряної заметілі місяців, чудової божевільної гонитви комет…

– Брешеш! – заревів, кидаючись до нього, Шиґонь. – Брешеш, як собака.

«Начальник» скрутився в клубочок, здрібнів, змалів і щез у дірці від ключа. Але у ту ж мить відсунулися двері купе, і зниклий нахаба злився з постаттю кондуктора, який з’явився на порозі. Службовець зміряв насмішкуватим поглядом схвильованого пасажира і подав йому квиток:

– Прошу, ваш квиток вже готовий; ціна разом зі штрафом – двісті франків.

Але посмішка принесла йому згубу. Перш ніж кондуктор зміг зрозуміти, що відбувається, якась рука міцна, як за призначенням долі, вхопила його за груди і втягнула всередину. Пролунав розпачливий крик про допомогу, потім хрускіт роздроблених кісток, і глуха тиша…

За хвилю велика тінь перемістилася по вікнах порожнього коридору – промчавши між рядом купе і вікнами, й зникла у тамбурі. Хтось відкрив двері на платформу і рвонув сигнал тривоги. Потяг почав раптово сповільнюватись…

Темна постать збігла сходами, нахилилася у напрямку руху, і одним стрибком рвонула у світлі світанку в придорожні чагарники…

Потяг зупинився. Занепокоєна служба довго шукала винуватця тривоги; не відомо було, з якого вагону поступив сигнал. Врешті кондуктори зауважили відсутність одного з колег. – Вагон № 532! – Вони ввірвалися на коридор, почали зазирати у кожне купе і щойно в останньому знайшли нещасну жертву. Якась демонічна сила викрутила йому голову жахливим чином так, що очима, які вилізли з орбіт, він дивився на власну спину. У застиглих білках вранішнє сонце відблискувало жорстокою посмішкою…

[11] © М. Трофимук, переклад українською, 1993.

Моє нове помешкання мене також не задовольняло. Спершу здавалося: причина, через яку я втік із попереднього, тут абсолютно виключена, і я буду забезпечений від чогось незнаного – того, що змусило мене залишити тамту оселю. Але кілька днів, проведених у цій кімнаті, переконали мене, що новий прихисток є ще гіршим від попереднього, бо певні ознаки, які мене турбували і викликали відразу до нього, тут почали виступати в гострішій, дужче підкресленій формі. Після тижневого перебування у новому приміщенні я дійшов до прикрого висновку, що потрапив у халепу, стократ неприємнішу від колишньої, та що похмурий настрій, який вигнав мене з попереднього помешкання, повертається знову, до того ж у дуже підсиленому вигляді.

Усвідомивши собі цей, не надто привабливий у майбутньому, стан речей, я в першу мить почав шукати причину в собі. Може, це я сам приволік із собою прикрий тон і намагаюся перекинути його на оточення, а, дивлячись на нього, як на щось поза собою, у такий нещирий спосіб намагаюся замаскувати власну неміч?

Але цьому припущенню стало на перешкоді цілковите відчуття внутрішньої рівноваги, яким дихало в той час усе моє єство, і винятково добрий стан здоров’я. Невдовзі дійшов до іншої гіпотези, яка миттю перемінилася на певність, підтверджену щоденним досвідом.

І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по інформацію щодо останнього мешканця, який безпосередньо переді мною винаймав кімнату. Яке ж було моє здивування, коли назвали мені прізвище Борути! Був це той самий чоловік, після якого я наймав і попереднє помешкання. Якийсь дивний збіг обставин змусив мене двічі бути його наступником. Окрім цього, ніщо мене з ним більше не в’язало, не знав навіть, ким він є і як виглядає.