Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Ну, ну, побачимо. Я допоможу тобі пригадати деякі речі, що передували вбивству. Ти певно мусиш пам’ятати, звідки вибіг в ту ніч?

– Ну, так, пам’ятаю, – відповів похмуро.

– Ти прокинувся і вирушив здійснити свій намір. Ти хоч уявляєш хоча б те, як довго ти проспав у підземеллі?

– Нє.

– Більше двох років.

Він схопився і очманіло втупився в мене.

– Та то неможливе, – пробелькотів, водячи рукою по лобі. – Два роки мене тут не було?..

– А де ж ти знаходився тоді? – поцікавився я.

– Не можу пояснити. Десь в чужій країні, серед незнайомих людей. Усе згадується, як у тумані. А може… може, то був і справді лише сон, довгий, дивний сон?..

– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?

Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.

– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?

В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.

– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.

– Хто це?

– Кумпель мій.

– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?

– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.

– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.

– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.

– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.

– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…

– Ти вирішив прибрати його.

– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!

– Дурниці. Тим часом ти заснув.

– Заснув?.. – вирячив він очі.

– Принаймні Деркача ти не убив.

– Нє. Десь мені щез безслідно.

– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.

– Може… Але нащо ви то все мені хочете пригадати?

Питання було щире і наївне. Вочевидь він не ловив зв’язку між обома справами. Не маючи наміру посвячувати його в психологічний комплекс, який існував у його власній душі, я байдуже відповів:

– Та з цікавості, не більше. Хотілося, бачиш, переконатися в справедливості деяких моїх припущень. Зрештою, ми досі не перейшли до справи, яка, власне, мене сюди спровадила.

– Чого ще від мене хочете? – буркнув, запалюючи цигарку.

– Ти раніше ніколи не засинав на довше, ніж зазвичай сплять люди?

Питання його розсмішило.

– Ге-ге-ге! Ніколи. Ніби чого? Навпаки: частенько сплю менше, ніж інші. Буває, влітку за цілу ніч хлоп вока не змружить при роботі.

– Ну так. Залишмо це. А чи від часу тої пригоди на мості з тобою нічого дивного не відбувалося? Не здавалося, ніби ти знову у чужих краях?

– Ага… Нє… нє – ані разу.

– А може, щось незвичайне уві сні бачив? Може, якийсь образ, випадок, чиєсь обличчя? Може, повторюється якийсь сон?

В очах Ястроня промайнула тінь неспокою.

– Звідки ви то все знаєте? – запитав щиро здивований. – Говорите так, ніби в мені сиділи. Так, з ночі в ніч переслідує мене вже кілька тижнів одна і та ж мара. Сниться велика жовта ящірка з чорними плямами. Вилазить з нори в якомусь глухому підземеллі, підповзає до мене і лізе до писка. Брр…

– Цікавий сон!

– Гидкий! Я відбиваюся від тої плямистої почвари, боронюся, як можу. Брр. Слизька, мокра…

– І що далі?

– Далі? А нічого. Так всю ніч. Часом мучить мене та змора годинами.

– Отже, бачиш, Ястронь, я міг би тебе від неї звільнити.

– Від тої ящірки?

– Так. Мав би-сь відтоді спокійні ночі. З однією тільки умовою. Я власне й прийшов сюди, щоб зробити тобі пропозицію.

Заки я встиг закінчити, пролунав могутній гуркіт, і в клубах диму до будинку увірвалися червоні кучері вогню. В одну мить кімната наповнилася задушливим згаром. Густий дим заволік все брудносірою пеленою, у якій Ястронь зник. Вогненні язики лизали руки і обличчя, в грудях і в горлі нестерпно пересохло, я задихався. Розпечене руків’я бравнінґа пекло долоню і пальці: зброя випала мені з рук, падаючи, бравнінґ вистрілив. На мені тлів одяг.

Наосліп, задихаючись в диму і смалятині, я дістався до вікна і, розбивши кулаком скло, вискочив на повітря. Пролунав зловісний тріск перепалених балок.

Свіжий нічний вітер повернув згасаючу свідомість. Я відсапався і озирнувся на будівлю, охоплену полум’ям. На мій подив пожежа припинилася. Знову чорніла мертва і глуха напівзруйнована будівля; дим і полум’я зникли безслідно. Через розбите скло я зазирнув до кімнати: темрява, хоч в око стрель і ані звуку. Я обійшов довкола, щоб знову з ліхтариком пробратися всередину, але вже нікого не застав. Ястронь зник. Лише на підлозі лежав мій бравнінґ.