Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Шлях тобі вкаже провідник.

– Провідник? Хто він?

– Мандрівник-пустельник.

– Де ж його знайти?

Андрій посміхнувся.

– Він прийде сюди сам. Упізнаєш його відразу. Підеш за ним.

– А ти?

Вєруш знову якось особливо посміхнувся:

– Залишуся тут; чекатиму твого повернення в кріслі! Ти мене посадиш, коли я засну.

– Добре. Тебе закрити на ключ?

– Просто необхідно. У мене два ключі від дверей; один залишиться у мене, другого візьмеш ти. Ось ключ. Прикрути лампу!.. Так! А зараз не розмовляй зі мною; мені необхідний повний спокій.

Я відступив у кут і сів на канапу, не зводячи з нього очей. А він, піднісши до губ пантакль – символ мікрокосму – поцілував вирізане в центрі зображення Великого Гієрофанта. Потім, простягнувши руку, почав монотонно, наче спів муедзина на галереї мінарету, читати апострофи сетраму – молитвоспіву. Я немов опинився далеко від тихого куточка Паркової вулиці, десь у золотих пісках пустелі при заході сонця, коли сонце, величезне, червоне, занурює свій диск у морські хвилі, а я, в оточенні вірних Аллаха, слухаю вечірній намаз.

– Сили царства землі і неба, – благав Анджей, – будьте під моєю лівою ногою і в моїй правій руці! Слава і вічність, торкніться моїх рамен і направте мене на шлях перемоги! Милосердя і справедливість, станьте рівновагою і блиском мого життя! Мудрість і розсудливість, увінчайте мою голову! Світлі духи, ведіть мене між колонами, на яких покоїться тягар храму! Ангели сфер, утвердіть стопи мої на скелястому порозі прірви! Херувими, станьте силою моєю в ім’я Предвічного! Еони, боріться за мою справу в ім’я тетраґраму! Серафими, очистіть мою любов! Алілуя! Алілуя! Алілуя!

Голос мага звучав усе тихіше, останні слова прошепотів ледве чутно. Він був у трансі. Я підійшов до нього, м’яко обійняв за плечі і посадив у крісло. Затінене абажуром світло лампи занурило в червонаву драговину його тихе зосереджене обличчя і нервові, безсило опущені на поруччя руки.

Раптом з грудей, з-під пахв, з вуст його почали виділятися молочно-білі стрічки матерії. Гнучкі рухливі тасьми обвили його, закриваючи голову і тіло. На мить Вєруш зник в клубах ектоплазми, драглистої субстанції, яка виділяється з організму медіума в стані трансу.

За якийсь час зі скупчення флюїдів виник контур голови, рук, тіла, і ось за пару хвилин я побачив поряд з Анджеєм цілком виразну фігуру старого, що спирався на його плече. Обличчя серйозне, шляхетне, з високим чолом, орлиним носом і глибокою вертикальною борозною над переніссям нагадувало того, хто спав у кріслі, проте не було ідентичне – то був наче Вєруш, але в стані особливої трансфігурації.

Старий кутався в широкий плащ з капузою, з плечей збігали глибокі складки, в правій руці – ліхтар з трьома запаленими ґнотами, в лівій – патериця з трьома вузлами сучків.

Раптом «провідник» відокремився від Анджея і, високо піднявши ліхтар, попростував до виходу. Я зодягнувся і вийшов услід.

Стемніло. Ранній осінній морок затопив вулиці. Старий у кількох сантиметрах над землею плив у повітрі. Здається, окрім мене його ніхто не бачив; перехожі не звертали на нас уваги. Кілька разів він, наче туман, просочився крізь стовбури дерев у липовій алеї.

За кілька хвилин ми опинилися на мосту. Я мимоволі здригнувся. Від часу смерті барона де Кастро мені вдавалося уникати цієї частини міста. Проминувши страшне місце, ми скрутили у бік бульварів, майже безлюдних. Зрідка попадалися запізнілі солдатські фургони, що поспішали в приміські казарми, або похитуючись, проходив п’яничка. Світло від сторожових будок на березі ріки лягало на хвилі довгими доріжками, відливаючи то смарагдом, то рубіном. Рибалка, що повертався з вечірнього лову, наспівував сумну пісеньку в такт рівномірним сплескам весел.

Провідник йшов далі. Бульвари закінчилися, дорога опустіла, на воді вже не виднілися відблисків світла. Ми йшли стежиною, зарослою бур’яном і чортополохом. Незабаром замаячили контури будівлі. Старий зупинився, відкрив ліхтар, задмухав світло і безслідно зник у темряві.

Збентежений несподіваною самотою, я попростував до будівлі. То була напіврозвалена халупа з вибитими шибами і потрощеним дахом. Ніде ані найменших ознак світла. Будинок стояв глухий і чорний посеред глухої і чорної ночі.

Я дістав з кишені вічного мого супутника у всіх походах – електричного ліхтарика, посвітив собі під ноги і підійшов до дверей. На стукіт ніхто не відповів, я вибив двері ногою і увійшов. Перше приміщення зяяло порожнечею; на підлозі, вищиреній зламаними дошками, там і тут громадилися купи сміття і кілька припалених цеглин. Переступивши високий поріг в сусіднє приміщення, я спіткнувся і насилу втримав рівновагу. Промінь ліхтаря освітив стіну і розвішені на ній лахмани. Я з огидою відвернувся і подивився під ноги. Тут дощок взагалі не було. На глиняній підлозі купами валялося смердюче ганчір’я: якесь старе заболочене і скривавлене дрантя, бридке шмаття, вкрите пилом і павутиною. Підвальною вогкістю тхнуло від стін з відбитим тиньком, сперте гниле повітря било з кожного кута. На зотлілих клаптях одягу копошилися комахи і хробаки, огидні сірувато-білі стоноги.