Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– І тоді настає пробудження?

– Так. Але з чужою свідомістю. Прокидається цілком нова, чужа для оточення людина, яка тільки фізичним виглядом схожа до тамтої.

– Ну, за Ястроня не доводиться турбуватися; ми своїми очима переконалися – досі ніхто ще не зазіхнув на його мерзенну тілесну оболонку.

– На фізичне тіло так, але хтозна, чи не захопив хтось його астрал, цього ефірного зв’язкового між душею і тілом. З такої флюїдної ектаплазми дух може створити довільний образ, надаючи йому тільки видимість фізичного тіла. Ти ніколи не спостерігав медіумічну матеріалізацію?

Я не встиг відповісти, пролунав потрійний стукіт у двері. Вєруш зиркнув на мене:

– Хто б це в таку годину? – Стукіт повторився. – Увійдіть, – неохоче відгукнувся Анджей.

Увійшов імпозантний чоловік – високий, барчистий, з вишуканими рухами. Мигцем глянувши на мене, він всю свою увагу зосередив на Вєруша.

– Якщо не помиляюся, – заговорив поволі, з чужинським акцентом, – маю честь розмовляти з господарем будинку?

Вєруш підвівся зі стільця:

– Так. З ким маю приємність?

Незнайомець дивно усміхнувся.

– Приємність сумнівна. Справа не в моєму імені. Я вашого імені теж не знаю і знати не бажаю. У житті нерідко виникають обставини, коли умовності не мають значення. Я прийшов, як людина до людини у виняткову хвилину. Вважаю, вам нічого не треба пояснювати. Ви і справді людина виняткова, якщо я зважився на такий крок.

Слова гостя видно справили на Анджея сильне враження – вираз недоброзичливості і байдужості змінився зосередженістю.

– Прошу, – вказав на стілець. – Сідайте, будь ласка.

– Дякую. Я не заберу багато часу, досить кількох слів.

– Слухаю.

– Я прийшов пробачити вам кривду, яку ви незабаром заподієте мені.

Вєруш здригнувся.

– Кривду? – повторив він, як у сні. – Яку кривду?

– Не знаю. Зваблений якоюсь силою, я прийшов сказати вам про це. Що б не трапилося, я вас прощаю. Мабуть, етичний імператив змушує мене. Можливо, нещастя, яке незабаром, може, ще сьогодні, мене спіткає через вас, стане покутою моєї провини. Моєї великої, тяжкої провини, – додав він ледь чутно, схиливши голову.

Вєруш блідий, як полотно, схвильовано прошепотів:

– Дякую вам.

Гість протягнув йому руку.

– Прощайте!

Вони мовчки потиснули одне одному руки. У наступну мить ми з Анджеєм залишилися одні. Мій товариш, задумливий і сумний, нервово ходив по кімнаті; тінь болю осів на його зазвичай ясне олімпійське чоло.

Намагаючись все обернути жартома, я зважився на легковажне зауваження:

– То якийсь вар’ят.

Андрій подивився на мене поважно, майже суворо. Я зніяковів і замовк.

Ми застали Ястроня у тій самій позиції, що й тиждень тому; лише його щоки запалися ще глибше, а тіло й зовсім уподібнилося сухому дереву.

Я запалив три лампи на оливі, і м’яке світло залило приміщення. Вєруш розпакував торбу, яку принесли ми до підземної криївки, і ми почали виймати магічне приладдя і розставляти на паках вздовж стін. Анджей передав мені срібне кадило і доручив наповнити його сумішшю лавра, солі і живиці. Сам вдягнуся у червоний балахон, стягнутий в талії сталевим поясом, защіпнув понад ліктем залізні пряжки і вклав на голову вінець з рути і лавра.

Я розкурив кадило. Анджей помахав ним на всі чотири сторони світу.

– Хай підкоряться тобі еони Малкута, Ґебураха і Хеседа, – шепотів він сакраментальні слова ритуалу. У клубах тліючої живиці фігура мага здавалася вищою за людський зріст і мовби плила у повітрі. – Міхаель, Ґабріель, Рафаель, Анаель!

Він поклав кадило, і суриком, розпущеним з вугіллям, накреслив на землі широке червоне коло. У чотирьох пунктах кола, що відповідали сторонам світу, з’явилися зображення: кажан з написом Berkaіal; людський череп з девізом Amasarac; бичачі роги з таємничим виразом Asaradec і котяча голова в знаку Akіbeec. Потім Анджей вписав у коло кабалістичний трикутник, на вершині якого встановив високу мідну триногу з посудиною у формі вази. В центрі кола став вівтар з мушлею на кадінням.

– Приготування закінчені, – сказав він, ставши у коло. – Встань тут за мною, справа, і що б ти не побачив, не рухайся з місця! Тобі не можна ні на крок виходити за лінію чорнокола! Якщо необачно переступиш коло, я не ручаюся за наслідки.

Я зайняв указане місце.

На мить запанувала тиша. Вєруш стояв нерухомо посередині між вівтарем і триногою, горизонтально витягнувши руки і заплющивши очі, зосередився на молитві. Тьмяне світло ламп падало на його худе аскетичне обличчя, ковзало по камінцях пекторалі на грудях, переливаючись в семи металах магічної гексаґраму. А в півтіні ніші на причі застигло тіло людини – дивне тіло-загадка.