Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Треба зготувати лютую отраву королеві зі змієвим ядом. Я запрошу короля завтра до себе на гостину. І насиплю йому у погар тоту трутизну. Він, випивши, умре. А ми будемо над його скарбом панами і будемо його добро поживати.

Вислухавши це, злодій ізліз з плечей королевих.

– Що ти, милий товаришу, вислухав? – спитав король. Злодій відповів:

– Злая новина, товаришу! Завтра воєвода хоче короля запросити на гостину і отруїти його. Так ся намовили із жоною своєю. А я не знаю, як би то королеві сприяти, аби ся стеріг.

На це король зітхнув тяжко і мовив:

– Злая вість, товаришу, на короля нашого. Треба його рятувати. Знаю, що мав би від нього велику ласку той чоловік, що тую вість доручить.

– Даймо спокій, брате, тепер і розстаймося, – сказав злодій. – Але як же ся маємо завтра спізнати? Даймо собі знак.

На те король:

– Прийди, брате, до церкви. Хіба ся там спізнаємо. То зробімо так, товаришу. Візьми на себе мою шапку, а мені дай свою. Й коли будемо завтра у церкві, не знімаймо собі із голови шапок. То так ся спізнаємо.

На тім ся розійшли. Злодій пішов додому, а король у свої палати, і ліг спати, і мислив собі: «Милий Боже, що то ся хоче стати наді мною від мого слуги? Либонь, мені Бог того злодія нагодив, хоч мя і по щелепі випалив. Ліпший мені приятель від мого слуги. Коли б мені його завтра пізнати, нагородив би його добре за його приязнь».

А коли зазоріло, задзвонено до церкви. Стали ся люди і панство збирати, бо була неділя. Король, убравшися, пішов і собі з панством до церкви. Шати на нім королівські, дорогії, а шапка цундрава, дуже стара. І чудувалося вельми все панство тому, що то ся чинить. І сам воєвода дивується, що якраз зібрався короля отруїти.

Прийшовши до церкви, король сів у кріслі високо і став виглядати товариша свого.

За якийсь час увійшов і злодій до церкви. Став пильно дивитися, на кому би свою шапку пізнати. Аж тут глянув на маєстат королівський та й увидів шапку свою на королю. І убоявся, і мислив собі: «То, конечне, хтось підслухав нас уночі із товаришем моїм, що ми бесідували, і видав то королеві. Або мій товариш сам мене видав».

А король, увидівши товариша свойого, пізнав його по своїй шапці і рад був вельми товаришеві. І послав слуг своїх, аби його вартували пильно.

А коли було по службі, велів король просити того чоловіка за собою в палати на обід. Хлоп ся збояв і мислив собі: «Тепер мені гіркий обід».

Коли ж вони в палатах зосталися самі, король сказав:

– Не бійся, товаришу милий! Я днесь королем, а вночі був-єм злодієм. Я твій товариш, котрого ти по лиці ударив. Але я тобі прощаю. Не бійся, не гадай нічого злого. Ти мій вірний приятель.

Одно тя прошу: якщо то правда, що мя мій воевода хоче днесь отруїти, будеш від мене велику ласку мати.

Тут ся йому злодій у ноги поклонив:

– О найясніший королю, пане мій! Пробач, твоя милість, мою злість, бо я думав, що то простий хлоп зі мною ходить. А то, пане мій, правда, що твоїй милості зготовлено отраву. Але ся не бій, я тебе пораджу, як маєш із тим чинити.

По тій розмові казав король дати йому шати дорогії і посадив попри себе яко гостя. Тут йому сказав товариш:

– Королю милий! Такою є на тебе зрада воєводи із жоною його, що коли тя зазове до себе на гостину, дасть тобі чашу золотую першую. А буде пильно тя просити із своєю панею, абись ти за їх здоров'я тую чашу ісповнив. Але ти, королю милий, не слухай їх лукавствія, хоч би тебе як лестили. Тільки ти його самого пригрози, свойого злого ворога, нехай поживе то, що для тебе ізготовив.

От, коли король сидів за столом, прийшов воєвода та став короля просити до свойого дому на гостину. Король пішов і узяв товариша з собою. І коли там сів король, став тоді воєвода з жінкою своєю перед королем та почав його віншувати словами лесними, яко вороги лукавії. А товариш йому шепнув:

– Королю милий! Коли хочеш здоров'я своє заховати, не слухай їх лукавства.

Після цього воєвода, узявши золотий погар з лютою трутизною у руки, поставив перед королем і почав його дуже умильно, а розмаїто просити, аби то за їх здоров'я і за їх любов тую чашу ісповнив.

А король, узявши тоту чашу, поставив її перед воєводою та сказав:

– Мій наймильший слуго! Дякую тобі за такую вашу любов і приязнь до мене. Але то інакше не може бути, лише ти мусиш до мене, пана свойого, перше поклонитися за добрее здоров'я, а я по тім поклонюся до твоєї панії.

– Королю милий, – сполошився воєвода, – не приналежить мені першим від короля з королівського погару пити, бо то вашій милості насипано во ім'я королівське.