Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Ти підожди, – каже Івась, – ми прив'яжемо до шнурка шматок м'яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді вона вже наша.

Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні. Прив'язали дерев'яний плавок, а на кінець шматок м'яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно. Риби стали напливати і щипати м'ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.

– Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.

– Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.

– А тимчасом ми назбираємо сухого патича, щоб було чим у ночі палити.

– А я наріжу сухої трави, – каже Івась.

Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.

– Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному. У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.

Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з'явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його щіпати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на беріг. Риби зразу розбіглися та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на беріг.

– На цей раз буде досить, – сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п'ять більших риб.

– Буде на два дні, – втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.

– Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.

Найменшу рибу кинули у воду а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.

– Варімо сьогодні юшку з риби, – каже Артим.

Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м'яса і приставили до вогню.

– У нас ложки нема, – турбувався Артим.

– Подивись, чи багато іде хліба в торбі зосталось.

– Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.

– Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм'якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. – Івась відкроїв два окрайчики хліба і викроїв м'якушку. – Диви, яка ложка, тут одна, а зараз буде і друга.

Хлопці були такі раді, що про світ забули. Є юшка з риби, та ще й солена, сухарі, і ложка знайшлася. Чого ж їм більше треба? Таке то було смачне, давно такого не їли.

– Коли б так ще й меду закусити, – каже Артим.

– Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.

– А опісля би ще якого буханця або медівника…

Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі… Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очи, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, хопив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було. Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.

Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти і або десь спати на деревині, або пів ночі на переміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чим швидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.

Коли йому Івась розповів уранці нічну пригоду, той сказав:

– Коли б покійний Остап був із нами, він би того вовка з лука застрілив.

– А може то був вовкулак, а того не так легко вбити.

Відтепер хлопцям було лячно в лісі, йшли обережно і розглядалися по боках. їхній спокій і почуття безпеки геть пропали. А все-таки в лісі було безпечніше, ніж у степу, бо можна втекти на дерево. Держалися того потоку, який щораз більшав. До нього щодалі вливалися менші потічки з різних сторін лісу.

Мандрували так ще два дні. Живилися рибою і сухарями, а раз таки поталанило їм знайти меду. Ніччю то один, то другий сторожив на переміну і піддержував вогонь.

Третього дня вночі Артим, відбуваючи свою варту, почув серед нічної тиші, що десь далеко гавкала собака. Він дуже зрадів і розбудив Івася. Тепер наслухували оба. Справді десь собака гавкала, але так собі легенько з псячого обов'язку.