Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Тут уже десь буде людське житло, – каже Івась. – Запам'ятаймо собі добре, з котрого боку голос йде, щоб завтра не збитися з шляху.

У ту сторону пустилися другого дня в дальшу дорогу. Шлях йшов від потоку, а відтак його знову надибали. Очевидно потік робив у лісі закрути. Десь коло полудня почули знову голос собаки, і то не одної. Вони очевидно занюшили хлопців у лісі, бо голос щораз наближався.

– Втікаймо на дерево, – говорив Артим, – бо пожруть нас і не зможемо обігнатися.

Він став дряпатися на дерево, а Івась пішов за ним. У ту саму пору показалися дві великі собаки вовчої породи. Помітивши хлопців на дереві, вони стали завзято присікатися і гавкати, а опісля й вити.

– Гарний будемо мати празник, – говорив Артим, – як нам доведеться тут зо два дні посидіти.

– Так воно зле не буде. Як є собаки, то буде тут десь і оселя і господар, що певно за собаками погляне, чого вони виють, – потішав Івась.

Дивилися згори на псів, що вони роблять. А їм і не снилося оступатися. Опиралися передніми лапами на дерево, нюшили та вили, то знову набріхували на переміну, аж навкучилося. Аж ось вийшов з-поміж дерев якийсь старий бородатий дідусь. Він свиснув на собак, і вони зараз підбігли до нього, поласилися тай знову до дерева, і тут стали ще завзятіше гавкати Дідусь підійшов під дерево.

– А хто там сидить? – Він прислонив рукою очи і дивився вгору.

– Дідусю! Відженіть собак, тай нас порятуйте!

– Еге ж? А ви звідкіля тут у лісі взялися? Злізайте, та нічого не лякайтеся, коли я тут. Добре, що ви на дерево втекли, бо було би з вами погано.

Старий заговорив до собак, і вони зараз уступилися і полягали недалеко на траві, висолопивши довгі язики. Хлопці позлізали з дерева, а пси зараз до них прискочили, та дідусь крикнув: «Не руш!» Вони обнюхали хлопців, а відтак стали вимахувати хвостами.

– Тепер ви вже безпечні, – каже дід. – Ну, кажіть, мандрівники, звідки ви сюди замандрували?

– Ми втекли з татарського полону, – каже Івась, – і став старому розказувати.

– Ні, мій любий хлопче, розкажеш мені опісля; ви певно голодні, ходіть у мою оселю.

Пішли за дідом. Він був лише в сорочці і штанах з полотна, на ногах постоли, а на голові старий солом'яний капелюх. Дід був великого росту, але дужий і кремезний. Голова, борода і вуси були білі мов молоко. На плечах була у нього торба, а в руці держав коротку рушницю. За поясом застромив довгий ніж.

– Та що я забув, – каже дід, пристаючи, і сягнув у торбу, – у мене ще в торбі шматок хліба, то перекусіть, а дайте і собакам, то вже й приятелями будете.

Він подав їм добрий шматок хліба. Вони розрізали по половині, а відтак пригостили і собак. Але собаки лише хвостами махали, обнюшили хліб і не брали, озираючись на діда.

– Візьми! – сказав дід до собак. – Вони так навчені, що від чужого нічого не візьме. Так і треба, бо лихі люди дають собакам отруту, а тоді грабують господаря.

Хлопці не дали себе просити до хліба, бо голодні були, а в торбі у них було лиш кілька твердих сухарів.

Над тим самим потоком стояла дідова оселя. Він звався Гараськом Причепою. Його хатина враз із коморою стояла близько потоку у цім місці, де потік заводив великий закрут, а вода розливалася широко у ставок. Видно було, що ставок був зроблений навмисне, бо вода його спинялася на греблі. Хата і повітка на кози були обведені високим ліщиновим плотом на міцних дубових коликах. Тут за огорожею стояла чимала пасіка, а при ній будівелька на склад меду воску і запасних вуликів.

Дід Гарасько відчинив фіртку і всі зайшли на подвір'я. Хатина з двома віконцями з оболонки звернена була до сонця і виглядала огрядно і чепурно. Стіни були вимазані сивою глиною. Під хатою була призьба. У хату входили через сіни. В хаті стояла в куті велика піч, лава, стіл збитий з дощок, два стільці і постіль вкрита кожухами.

– Ось і моя оселя, любі діточки. Сідайте собі, а я вам зладжу що-небудь їсти.

Ще як ішли сюди, Івась розказував старому про свої пригоди, а тепер оповідав далі. Старий слухав уважно, пораючись коло печі. Коли Івась став оповідати, як вони рятували раненого Остапа на татарському обозовиску старий не втерпів, щоб не перебити:

– От так я люблю, за це, певно, буде вас Господь благословити. Гарно, мої дітки, хай вас обійму та поцілую, мої любесенькі. От за ваше добре серце Господь привів вас до мене, а тут вам уже біди не буде. Опісля доберетеся до своїх.

– А коли це буде, дідусю? Нам так пильно. Там ніхто не знає, що з нами сталося, певно, за нами плачуть, а може і панахиду по нас правлять.