Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Зойк, здавалося, походив із-за стін салі і я набирав відваги… утечи, але коли хотів піднятися, почув дотик зимної руки, котра схопила мою, і хтось заговорив:

– Ходи, побачиш історію сеї палати.

Хоча зойки довкола мене ставали голосніші, мимоволі отворив я очі і побачив старця, що тримав мене за руку.

– Хто ти? – спитав я.

– Я дух, опікун сих місць. Ходи, бо час короткий, – сказав старець і потягнув мене за собою.

Ідучи за ним, я озирнувся, і стіни здалися мені прозорими настільки, що бачив я кожну цеглу і камінь, в яких, придивившись, пізнав я самі частини людських тіл, споєні кров'ю, замість вапна. Саме з них добувалися ті жалібні стогони.

Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою, і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.

На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.

О кілька кроків від нас висіли пани з коляси. Наперед мужчина п'ятдесятилітній в багатий польський стрій зодягнений, за ним може двадцятилітня гарна дама, а вкінці якихось двоє німців у куцих фрачках.

– То воєвода К* зі своєю жоною, а ті два чортики – то архітектори, – пояснив мій провідник.

– Ту буде найкраще, – сказала дама, усміхаючись до свого мужа, і вказала на місце, де ми стояли.

– Тобі подобається, моя душко? – відповів воєвода і, обернувшись до німців, сказав: – Тут, мої панове.

Ті зараз взялися до паперу і оловця, щось між собою шварґотячи, а з-поза хати звільна і боязливо наближався до панів здоровий з сивою головою хлоп, котрий поклонився воєводі і його жінці до колін і станув здалека в покірній поставі.

– Війте, – промовив грізно воєвода, – до двох днів щоби тут був чистий пляц!

Старець стояв, як заголомшений, а по якійсь хвилі вистогнав з плачем:

– А наша церква, наші хати?

– Перенести під обіч! Мовчи! – закричав злісно воєвода на війта, котрий, заломивши над головою руки, хотів ще щось говорити, но переляканий одійшов з плачем, блудячи як п'яний дорогою.

Вже нікого і нічого нема, лиш тички стоять там, де були церква та хати, а за нами чути якийсь тупіт, шелест і бряжчання. Громада молодих хлопів з понуреними головами, в кайданах на одній руці і нозі, з рискалями на плечі, перейшли попри нас.

– То гайдамаки, – шепче мій провідник.

Тяжко двигати тяжкі окови, а ще тяжче в них робити, та нагай наглядача додає сили. Вже рови на основи викопані, вже закладають наріжний камінь, аж ту починаєсь великий крик.

Оглядаюсь і бачу, як посіпака січе одного гайдамаку дротяною нагайкою. Нагайка окручуєсь около шиї нещасного, запека-наставник шарпнув до себе – гайдамака паде мертвий.

Страшна ява слідує.

Кождого п'ятого гайдамаку ведуть до наріжного каменя і утинають то руку, то ногу…

– Утікаймо! – молю свого провідника.

– Стій, дивись до кінця!

Основа з самих рук і ніг! І руки, і ноги рухаються, кулаки стискаються і грозять, а з межи них очі – ах, як страшно глядять!

Люде сходяться, звозять каміне, цеглу і инший матеріял.

На одній фірі везуть страшно покаліченого чоловіка: в каменеломі змісило його.

– Ох, що за красна штука, досконала на поріг! – кричать мулярі і витягають з-під забитого плиту. Я виджу, що і його беруть і вмуровують. Страшно!

Робітники працюють, піт ллєся їм з чола, руки і ноги окривавлені.

– Швидко, швидко! – роздаєсь голос посіпаків.

Старець, обтяжений цеглою, вбігає слабими ногами на спорохнявілу дошку, котра погинаєсь під ним, тріщить, ломиться, і він падає на купу каміння. Взяли його в мур.

Вже підпроваджують мур під дах, за хвилю скінчили б, але частина муру усуваєсь, спадає на риштоване, де кількадесять робітників, друхоче все, а за хвилю виджу тіла робітників на місці муру, котрий мурували.

– А їх мами, жінки і діти? – питаю у провідника.

– Суть там з ними, обіймають їх руками. Не треба залізних скоб – мертві руки тримають сильніше.

Гарна палата вже готова, пишаєсь на горбі, що піднісся над цілу околицю.

Всередині панства як сарани – не перелічити! А всі зодягнені в пишні багаті строї, споряджені з виправленої на шовк хлопської шкіри, та панство того не бачить, гуляє, капеля гримить, а в золотих чашах перлиться червона мальвазія – кров та піт!

– Ходім, ходім звідси! – прошу мого провідника.

Він вивів мене знову на двір.

Попід стіни палати лежать тіла малих дітей і молодих жінок.