Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– У цім дубі бджоли пасіку завели. Пошукаймо, а певно мед знайдемо.

Засвітили суху гіляку і стали шукати довкруги дерева. Справді знайшли щілину в дуплі дуба, з якої плила патока по дереві і застигала та густіла на корі дерева, мов живиця. Бог знає, від коли тут бджоли працювали. Взяли ножа і нарізали цього меду у казанок чимало. А підкурені весь час бджоли гуділи.

– От і повечеряємо, – каже дядько, в нього наче б життя нове вступило. – Але багато цього добра не можна їсти. Оттак, щоб лише голод заморити.

Та коли Господь до тепер їх рятував, то порятує й далі, – думали собі всі, засинаючи при розложенім вогні.

Уранці повставали і помилися. Дядько Остап почував себе краще як з вечора. Він пошукав у лісі цілющого листя і перев'язав собі голову. Хлопці набрали ще меду повен казанок, з'їли трохи і помандрували далі, бо пити дуже хотілося. Треба було конечно знайти воду. Хлопцям було весело, але дядько дуже тим журився, чи не доведеться їм помирати серед цього лісу з голоду.

Аж ідучи так навмання, почули у лісі якийсь легенький шум і дзюрчання.

– Тут десь недалеко буде вода, – каже дядько і став поспішати.

Пішли на цей голос навпростець, і дуже зраділи, опинившись над лісовим потічком. Зараз припали до води. Вона була чистесенька, мов сльоза, і дуже студена і смачна. Видно, що тут десь недалеко джерело цього потічка. Справді, недалеко побачили невисоку скелю, з-під якої випливала вода. Напилися, закусили медом і полягали на м'якенькій траві спочивати.

– Дядьку, ночуймо тут.

– Кращого місця і не знайдемо, – каже дядько, – лише подбати б про паливо.

Хлопці кинулися зараз у ліс і принесли два оберемки ломаччя, що на цілу ніч повинно було вистати. Та ще заки розвели вогонь, почули шелест у корчах і легеньке хрунькання. Остап відразу такий став жвавий, мов не той чоловік.

– Давайте мені ножа, хлопці, – шепнув, – а самі сидіть під корчем непорушно. Будемо сьогодні вечеряти.

Хлопці скрилися в корчах, а Остап станув за деревом. До ставка наблизилося кількоро диких кабанчиків чорних, мов смола. Кабанчики полізли у воду, напилися, а відтак, хрунькаючи, полягали на березі. Цю хвилю використав Остап. Він підкрався до них і кинув гострим ножем, поцілений кабанчик став квичати. Другі повтікали. І зранений хотів утікати, та його здогнав Остап, піймав за вуха і дорізав тим самим ножем.

– Повечеряємо, діти, як уже давно не вечеряли, а ви лиш розведіть вогонь, бо дуже їсти хочеться.

Не треба їм було цього два рази говорити. За хвилю горів вогонь, а Остап потрошив кабана і різав на куски м'ясо. Відтак вирубав три ліщинові колики і приладив рожни, на які позастромлював кусні м'яса. Хлопці не могли з дива вийти над зручністю дядька, що так поцілив кабана ножем на віддалі.

– Підождіть, діти, ми й лука зладимо і ще не так заполюємо.

Артим нагадав собі щось і став шукати по кишенях свитки, що її зняли з умерлого бранця. Там було кілька вістрів зі стріл, яких уживали татари.

– Чи це не до стріл, дядьку?

– Авжеж, авжеж, синку. Здоров би ти був. Завтра ми гарно заполюємо.

Довкруги розходився запах печеного м'яса і всім було пильно діждатися вечері. Не було лише солі, та годі. Не треба казати, що таким голодним людям то й без солі смачне. Тої ночі вони дуже гарно спали.

Зранку дядько узявся ладити лука. Він вичистив кишки кабана, висушив при вогні і сплів з них міцну тятиву. Вирубав відтак молодого дубця, припарив при вогні і зігнув лука та зв'язав тятивою. Хлопці вирубали ліщинових рівних прутів, поздирали кору і понабивали залізця. Лук був готовий, та такий твердий, що ні Івась, ні Артим не могли його натягнути. Остап попробував стріляти, і кілька разів на велику радість хлопців потрафив до наміченої ціли, яку назначили на дереві. Видно, що Остап був неабиякий стрілець.

– Сюди певно прийде увечері звір воду пити. Ми скриємося, щоб нас не помітив. А тепер, хлопчики мої, познімайте ці шмати з ваших ніг, треба вам ноги вилічити з ран.

Вимочили добре і вимили ноги в ставку, випрали полотно і висушили на сонці. Остап назбирав цілющих листків і пообв'язував їм ноги. А сонця і тепла було тут доволі. Довкруги ставка і скелі була прогалина, поросла буйною травою. Наші втікачі не могли налюбуватися таким гарним та любим місцем. Грілися на сонці, купалися в ставку, а та безпечність і спокій багато причинялися до того, що вони кріпшали на силах із кожною годиною.

І на здобич не треба було довго ждати. Зараз першого дня під захід сонця вийшов з ліса гурток сарн. Попереду йшов гарний та рослий, з великими рогами сарнюк. Розглядався обережно і вимахував головою. За ним ішли сарни менші й більші, скубаючи на ходу зелену, свіжу траву. Гурток ішов просто до води, не прочуваючи лиха. Остап стояв за дубом, напняв лука і прицілився. Зафурчала в повітрю стріла, і одна сарна підскочила вгору, а відтак простяглася на березі. Інші сарни налякалися і завернули в ліс. Сарнюк вискочив із води і довгими скоками помчав за стадом. Хлопці побігли і притягнули сарну на цей бік.