Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Івась дивився на зорі і поміркував, що вже пішло поза північ. В таборі було тихо, тільки чувся від часу до часу стогін нещасних бранців.

– Ходімо, – шепнув Івась побратимові.

Повставали зараз, узялися за руки і стали пробиратися поміж лежачих бранців. Йшли прямо до ріки, звідкіля доходило рахкотіння жаб. Проминувши бранців, прокрались поміж вартових, що закуняли. Тепер побачили палаючі вогнища, при яких спали татари. Це місце треба було перейти непомітно, бо воно було яскраво освітлене. Хлопці полягали на землю і стали повзти. Врешті вони проминули татарські купи і тепер здавалося, що вже опинилися поза табором. Тоді піднялися з землі і стали бігти щосили до ріки. Кілька разів то один, то другий спотикнувся у високій траві і падав на землю. Та ось нещастя. Над самою річкою пасли чабани коні. Про це хлопці не знали і наскочили на чабанів. Один чабан помітив утікачів і пустився здоганяти. Він галайкав за ними, та вони втікали що сили. Добігли до берега і шубовснули у воду.

– Вмієш пливати? – спитав засапаний до смерти Івась.

– Трохи. Боюсь, що на глибокій воді потону.

– На глибокій воді легше плисти, як на мілкій, повір мені. Я трохи відсапну і попливемо, а ти держи мене за одежу. Тільки, пробі, не чіпай мене ні за руки, ні за шию, бо тоді певно потопимось.

Артим учепивсь одежі Івася і помагав собі трохи другою рукою. Івась плив на середину ріки. Він іще за дня, як приходив сюди до пійла, затямив, що трохи далі на середині ріки лежить невеличкий острівець, оброслий трощею. Туди він і спрямувався. Та плисти було дуже важко, бо в одежі, та ще треба було піддержувати на воді товариша. Він дуже знемігся, і вже думав, що не допливе. Аж почув відразу, що попав на течію і вода його бистро понесла.

Тоді він повернувся горілиць і тепер міг відпочити. Від часу до часу повертав голову і дививсь у пітьмі за острівцем.

– Як тобі, Артиме?

– Я дуже знемігся, – простогнав Артим, ледве переводячи дух.

– Обернись горілиць як я, та не підноси голови, острівець уже недалеко.

– Мене вода заллє.

– Нічого не бійсь, горілиць легше плисти.

Івась зачув, як від легенького подуву вітру шумів очерет. Доплили до мети. Тепер пообертались і намацали ногами землю. Взялись за руки і побрели до острівця. А тимчасом татарський чабан, що гонив за хлопцями, як почув плюскіт води, загалайкав на інших і всі чабани позбігалися на берег. Почули гомін й інші вартові та прибігли сюди теж.

– Коли не потонуть, то завтра знайдемо їх певно десь у трощі, – говорили між собою, – далеко вони не втечуть. Ми їх за це для відстрашеня інших потопимо на очах усіх бранців мов сліпих котенят.

Знеможені і мокрі мов хлющ зайшли малі побратими поміж трощу на острові і тут знайшли трохи сухого місця, де зараз полягали важко дихаючи. Мокра одежа поприлипала їм до тіла, зробилось їм студено, аж зубами дзвонили.

– Не згубив ти ножика, Артиме?

– Є, я і кремінчик маю, та порохна дасть Бог.

– Коли б лише звідсіля видістатись подалі від татар, то усього знайдемо.

– Що ми будемо робити? – питає Артим. – Ти чув, як татари галайкали? Вони помітили нашу втечу, певно той чорт, що за нами гнався, наробив галасу, а завтра стануть за нами шукати, і хтозна, чи не знайдуть, бо куди ж ми скриємось?

– Не бійся. Хіба ти забув, що тобі святий Миколай чудотворець говорив? Тож бачиш, що не пропадемо. Дідусь, мені не такі чудеса того святого розказував.

– Так ми не ждімо тут, а зараз утікаймо…

Івась роззирнувся. Уже світало.

– Нікуди нам тепер утікати, бо не забіжимо далеко навпотемки. А як розсвітає, татари помітять нас у степу і упіймають. Ми зостанемо тут, поки татари не помандрують далі… Рано вони певно підуть, бо довше трьох днів не затримуються на одному місці.

Артим став плакати.

– Де ж ми тут дінемось? Вони сюди певно прийдуть.

– Не журись. Ми пірнемо у воду і пересидимо лиху годину. Знаєш як? Дідусь розказував, що у давнину ось як люди від татар у воді крилися. Треба взяти очеретину до вуст і пірнути з головою у воду, а другий кінчик очеретини має виступати з води. Так ото треба дихати, щоб не задушитись.

– Я цього не чував, – каже Артим, – і зараз перестав плакати.

– Ми зараз попробуємо. Я вже вмію дихати через очеретину, пробував у нашому ставі. – Івась зрізав грубу очеретину, пообтинав на кінцях і подав Артимові. – Притримай носа пальцями і пробуй дихати.

– Справді, що так можна дихати, – каже Артим, спробувавши.

Івась зладив ще одну очеретину для себе і промовив: