Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

«Годі! – подумав собі, – хай вже буде що хоче, коби лиш їсти і не знемощіти, як ті сердешні, що їх тут повбивали і таки непогребаних у степу покинули».

Табор рушив далі. Передом їхали на конях татари у кінчастих овечих шапках, у кожухах горі вовною, хоч сонце і стало добре припікати. За ними гнали чабани награбовану худобу і овець, за тим йшли бранці, пов'язані сирівцями, і їхали гарби, а з-заду та обабіч їхали татари. Івась йшов поміж ровесниками, з якими не міг зговоритися, бо кожне мовчало, мов німе.

Івасеві стали дошкуляти спека і спрага. Коли б хоч крапелька води, а тут усюди безкраїй степ. Аж десь коло полудня натрапили на річку і тут стали на відпочинок. Уся худоба й коні кинулися прожогом до води. Далі мали підганяти до пійла бранців, дарма, що вода була скаламучена. Кожне лягало при березі і пило воду ротом, бо руки були пов'язані. Дехто прилігши не міг підвестися, а тоді сипались удари нагаїв на їхні плечі. Легше було молодим, вони мали руки вільні і могли черпати воду пригорщами. Вода не тільки була мутна, але ще й тепла і несмачна, та ніхто на це не зважав, бо спрага палила нутрощі. Так само Івась пив воду, скільки міг.

Знову загоріли вогні, нарізали баранів та знівечених коней, пекли та варили м'ясо і живились.

Івась цею першою дорогою дуже втомився. Позбивав собі та покалічив босі ноги і дуже засумував. Побоювався, що як у дорозі щось не станеться і його не врятують, то певно не видержить, охляне, а тоді його уб'ють або покинуть у степу вмирати. Він поклався в траві і міцно заснув. Він чував від людей, що в траві на степу небезпечно лягати, бо може злюча гадюка підповзти і вкусити, а від цього певна смерть. Та йому було тепер байдуже. Може би так і краще було, щоб відразу вмерти і не мучитися довго. Та не довго дали йому спати, збудив страшенний біль від удару нагая, яким почастував татарин, що стояв над ним. То був перший удар, якого ще зроду не чув на тілі. Нераз ударив його батько прутом або рукою. Тоді видавалось це великим нещастям, та це було не до порівняння. Цей удар пік його вогнем. Івась вився з болю і боячись другого удару, схопився відразу на ноги.

Табор рушив далі в дорогу і йшов аж до самого вечора. Тут, де тепер стали на нічліг, не було зовсім води. Усіх мучила спрага. Люди хапали з трави росу, щоб хоч трохи відсвіжити спечені на вугіль уста.

Івась з'їв знову шматок печеної конятини і зараз заснув твердим сном. І так тривало чотири дні. Івась так поранив собі ноги, що за кожним кроком чув великий біль. З ніг текла кров, а не було чим позавивати ран, не було перед ким пожалуватися, бо всі терпіли те саме, а татари не звертали на це уваги.

Четвертого дня станув табор на довший відпочинок. Татари порозпинали свої шатра, а з недалекого ліса стягали дерево на паливо. Опісля показалося, що татари не задля самого спочинку тут розтаборились. Вони зараз порозпускали загони у всі сторони на нові грабунки. Із табору видно було зараз першого вечора луну від пожарів по всіх сторонах. Усі знали, що це значить, і дожидали нових товаришів недолі.

Бранці стали згодом звикати до свого нещастя. Почулись розмови, зразу шепотом, а опісля й голосніші. Кожне говорило про свою біду. Те саме було і між хлопцями. Івась звернув увагу на одного ровесника, який припав йому до серця. Оба були на себе схожі, мов рідні брати, і ростом і кучерявим чорним волоссям. Івась був сміливіший і перший до нього зблизився.

– Ти звідкіля?

– Я з Кирилівки, з Брацлавщини.

– А є тут твій батько або мати?

– Нікого немає, мене самого захопили, а батько не знаю куди дівся.

– А як тебе звуть?

– Артимом.

– А мене Івасем та ще й Носенком. Я з Покровів близь Уманя.

– Що з нами буде?

– Господь його знає… Коли не вспіємо втекти, то певно пропадемо.

– Добре казати втекти. Я вже про те й сам думав, та нас пильнують мов собаки…

– Тихше говори, а то ще який чорт підслухає, то нас пов'яжуть сирівцями.

– Татарин нашої мови не розуміє.

– Не вір цьомуу них тежлюди бувалі, той нашумовузнають…

Від цеї хвилі хлопці держалися разом і спати лягали побіч себе, а тоді нашіптували собі до вуха своє важке горе та плакали, молились разом і один другого потішав та підбадьорував, що може воно таки вдасться їм утекти.

– Я мушу таки втекти, – говорив Івась, – щоб не знати що. Такого годі видержати.

– Ну, то втікаємо оба. Держімось разом, бо я сам нічого не видумаю.

– Воно так у купі буде краще. Все ж один другого порятує, та чого один не видумає, то другий.