Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? – питає Івась.

– Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося. І так знівечилось би в степу.

Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість. Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові. Лице обкипіло засохлою кров'ю з розбитої голови. У нього були зв'язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.

– Чи ви ще живі, дядьку? – питає Івась, нахилившись над ним.

Бранець розплющив кров'ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.

– Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.

Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв'язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.

– Ой, спасибі вам, мої діточки… А що? Татар уже немає? Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам'ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.

– Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.

– Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.

Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:

– А мого бідного Максима таки забрали бісурмени…

– Дасть Бог, що й він утече, – каже Івась, – коли б лише так щиро, як ми, молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев'яжетеся – ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.

– Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.

– Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили. Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.

При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.

– Спасибі вам, мої діточки за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.

– Ось вам, дядьку, кусник баранячого м'яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.

Івась витягнув м'ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з'їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев'язав полотном, що відрізав Івась ножем.

– Я справді наче б то подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.

Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у дорозі знадобиться, буде чим хоч би води напитися. Пустилися зараз у дорогу по татарських слідах. Дядько частенько знемагався й сідав спочивати. Кілька разів говорив хлопцям, щоб його лишили і йшли самі, та вони й чути про це не хотіли, а так воліклися з ним помаленьки нога за ногою. Тепер ліворуч від них стояв той великий ліс, на який вони дивились, ідучи сюди.

– Я думаю, дядьку, що нам би краще в лісі ночувати, ніж у степу. Можна й багаття розвести і безпечніше буде.

– Гарний у тебе розумець, синку, ходімо до лісу. Там і жари такої немає. А як тебе звати?

– Я звуся Івась Носенко з Покровів, села близько Уманя, а мій побратим Артимом зветься.

– То ви лише побратими? Я гадав, що ви рідні брати будете, такі на себе схожі.

Дядько очевидно покріпшав, бо й не приставав так частенько, як перше, і балакучий став і розпитував хлопців про все. Нарешті добились до лісу. Він був дуже великий. Зразу росли кущі ліщини, тернини, дикої рожі і малиннику, а далі стояли великі столітні дерева. Тут було спокійно, затишно й холодно. Лише птиці на верху дерев співали, дятел стукав у тіні дерев, видзьобуючи поживу, а інколи показалась білка, що скакала з одної гілки на другу. Хлопці були дуже раді і тішилися, що під вечір розпалять вогонь. На те вони збирали по дорозі повні оберемки сухого гіляччя, що з дерева пообпадало. Розтаборились під розлогим старим дубом і розвели вогонь. Тут у холодному лісі не відчували спраги, але голод їм таки добре докучав. Полягали спати, та заки ще поснули, почулось на верху дуба якесь гудіння. Стали наслухувати, що воно, а дядько – він Остапом звався – каже, встаючи: