Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Завези мене до Тустанович на Водянку!

– А що даш?

Згодилися; поїхали.

Через дорогу Найда часто оглядався на своє село: все здавалося йому, що хтось покажеся ще, що якась душа щаслива кивне на него рукою і заверне з дороги. Ніхто не показувався. Раз тілько при блідім світлі місяця привиділось йому… Що? Хрест на церкві. Найдою аж потрясло: сей привид пригадав йому все, що Мотьо Хуна говорив йому о тім хресті богохульного, о тім назарейськім, що поніс неповинну смерть за весь мир чоловічий. Він більше не міг оглядатися поза себе.

В саму північ станув віз перед шинком Мотя Хуна. Кількадесят машин затрубіло різними голосами, мов тисячі підземних духів виринуло на світ, стало вигравати дванайцяту годину, оповіщати світові переміну. По кошарах гуділо житє: співанки побожні і богохульні, жартобливі і тужні, любовні і військові – словом, хороше з поганим зроджувало таку суміш, з котрої Найда крамі пекольного клекоту нічого більше не міг своїм вухом підхопити.

В Мотя Хуни спали всі твердо, тілько при шинку блимала прикручена лампа, а Сенька оперла голову о стіну та дрімала на лавці.

Найда приблизився д'вікнові і запукав легко в шибу.

Сенька зірвалася, вхопила лампу і пішла отвирати; вона пізнала зараз, хто то пукав, мабуть, ждала на него. їй жаль було пізніше, що вона помагала жидам витручувати свою віру за двері.

– То ти? – спитала в сінях, відмикаючи засув.

– Я, отвори борше! – мрукнув Найда знадвору.

Сенька отворила двері, впустила Найду до сіней та дивиться, жде привітаня.

Найда відобрав від Сеньки одною рукою лампу, другою сягнув за ремінь по сокиру, вгатив невісту тілько оден раз – і Сенька упала Найді під ноги. Ні стуку, ні крику. Душогуб і не задержувався коло трупа; він пішов прямо до ванькира, де спав Мотьо з родиною, і тут почав свою звірську месть, яку не в силі ні найбуйніша фантазія зобразити собі, ні найтвердша рука описати. Найда рубав по куснику то одно, то друге і розмітував по кутах. Заїлість, шальга і люта месть засліпили його так, що навіть не бачив п'ятнайцятилітньої жидівочки, що сиділа перелякана в куті за ліжком і гляділа на страшну смерть своїх родичів. Він не бачив її, хотя й глядів за нею по всіх кутах.

Мужик, що привіз Найду, як побачив скрізь вікно таку різню, вирікся і заплати та утік з кіньми.

Найда до самого рана любувався жертвами своєї кровожадності і все глядав по кутах за дівчатем і знов починав рубати трупів; його гнівало, що не міг її знайти. Надраном віддався добровільно жандармам в руки.

Випадок той наробив був в цілім місті великого страху. Всі були певні, що на судний день будуть мужики-робітники так само з другими робити, як зробив Найда з Мотьом Хуною, Хунихою і Сенькою. І радники міські побоялися не на жарти; як давніше вивищали Найду і осіняли його своїм всемогучим покровом, так тепер кидали на нього прокльони. По всіх вулицях ходило вночі по двацять кілька сторожів під командою місцевої поліції та пильнували переважно домів радницьких.

Найда погиб з руки ката, його послідні слова були:

– Мені одного жаль: чому я не ждав судного дня і не пішов з сокирою до біжниці! [80] Біжниця – синагога.

Погиб Дрогобицький Найда через те, що рушився оден-однісенький раз на свою руку.

Погиб Найда, а по нім зісталася лише помовка: «Ти сокиркє з Михайлевич!»

Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерті.

Ще два тижні тому він уостатнє керманичував на Черемоші, відігнав чотиритаблову дарабу [81] Дараба – пліт зі зрубаних дерев. до Кут і відси вернув пішки додому. Нічого йому не бракувало, а проте був блідий, як труп. Увесь вечір він мовчав і сидів перед хатою он там високо на шпилі гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусі і німо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, і в супротилежну могутню гору, покриту темним лісом. Та другого ранку він прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боці, почав сильно кашляти та трястись у лихорадці. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати, і велів їм скликати найстарших та найповажніших сусідів, щоб міг у їх присутності виявити свою остатню волю. Сини приняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тільки їх жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.