Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Замітив Найда, що його товариш Мотьо Хуна щось низько кланявся німцям і веде з ними якісь «ґешефти»; то щось недоброго! Довідуєся дальше, що жид спродає німцям свої ями, дучки, закони, кошари; навіть свою корчму з богомільнею спродає. Найда думав спочатку, що жид жартує; але то не були жарти. Одного дня добив Мотя торгу з німцями за сто кількадесят тисяч; ще тілько «судний день» мав пересвяткувати, а потому перенестися до Львова.

Помітив те все Найда. Став він Мотьові докоряти за його невдячність і несловність; став пригадувати йому, чого-то він не обіцював всего, коли Найда сидів в криміналі; а Мотьо каже:

– Що було, Найдо, то минулося: тепер треба покутувати за давні гріхи і на Бога пам'ятати.

Послідні слова, що шершені, пожалили Найду; він усміхнувся й каже:

– Відколи ти, Мотю, став таким побожним? Відколи ти знаєш, що є Бог на світі? Ти з жінкою інакше говорив тоді, коли я сидів в криміналі і мав свідчити в суді, що тебе не було дома, як мазурів били на Водянці.

Мотьо не слухав того. Він накинув на себе сабашову плахту новісеньку, став голосно молитися в куті і завзято колисатися на боки.

Найда аж зуби затискав зо злості. Він не міг знести тої облудної побожності, не міг дивитися на Мотя і його жінку; він утік з корчми на місто. Став тинятися по улицях. Біда! Напастують малі жидики, мечуть в него болотом; а поліцаї сміються. Того перше не бувало. Тісно Найді на світі. Ще й жандар постійно за ним волочиться; давніше утікав жандар перед Найдою, а тепер наступає йому заєдно на п'яти, лазить за ним назирцем. Вернув Найда назад до Мотя Хуни й каже:

– Мотьку, поговоримо на розум: ти спродав все швабам і забираєшся до Львова панувати.

– Або що в тім злого? – питає Мотьо.

– Злого для тебе нічого… Але, бачиш, в тебе позавтра «судний день», ти задумав, як я уважаю, перед Богом всі гріхи відплакати. Дай же й мені кілька ренських, нехай висповідаюся перед тими поліцаями і тими жандармами, що їх хтось на мене зачвав; [79] Зачвав – натравив. я уже й домірковуюся, хто то…

– Ти хочеш від мене розбоєм грошей?

– Ні, не розбоєм, тілько тимчасом прошу о шість ренських, бо мені з тих тисячів, що ти возьмеш, також щось належиться: тілько літ тобі достарчав поплатних гостей; тілько закопів, ям разом з кошарами тобі придбав; без мене ти нині не мав би й добрих патинків, я в додатку відсидів за тебе в криміналі; я тебе відорвав з-під шибениці!

– Слухай, Найдо, ти дуже хорий!.. Ти мусиш іти до шпиталю, до Львова, там, де варіятів держать. Тобі щось в голові поміщалося, я тебе не розумію.

– Коли не розумієш, то я тобі буду ще раз на розум говорити: даш мені зараз шість ренських, але зараз? – каже Найда і взяв Мотя Хулу за барки та став ним жартом телепати, як бувало давніше, коли товаришували.

Розгнівався Мотьо Хуна на таку сміливість, вдарив Найду поза вуха і став виганяти з корчми.

Найда не даєся, стоїть кріпко на ногах та смієся.

Не міг Мотьо Хуна спромочи Найду, аж підступом з жінкою і Сенькою витрутили його надвір і замкнули двері, а капелюх викинули крізь вікно в болото.

– Гур-ра! – закричала товпа дітвори жидівської, побачивши Найду в болоті.

– Спічни собі троха, спічни! – кричали до него поліцаї.

Найда встав з болота, але капелюха не піднімав. В голові йому помішалося. Він знаходився в такім стані, як той попечений на цілім тілі, що не може розрізнити, в котрім місці більший біль, а здаєсь йому, що всюди найбільший.

В Найді стала кипіти кров не на жарти. Він розглядався довкола за якою душею, щоби знайти відраду; але надармо. Довкола глумлива товпа жиденят, поліцаї, жандарі і більш нікого. Се його кинуло ще в більший відчай. Він лишив капелюх в болоті, пустився простоволосий прискореним кроком… де? Він сам не знав, куди біг; тисячі ям, закопів перескакував і не упав, не запропастився, лише біг та й біг, аж одіж на нім ціла змокла від поту.

Яким чудом-дивом воскрес в своїм селі, в Михайлевичах?… Що його загнало до тої хатини, під тоту нужденну чорну стріху, де перед кількадесятьма літами повітав сей світ? Хто його знає! З-поміж всего, що замітив в хаті, найбільше впала йому в очі сокира. Він її виймив із-за лавки, стрібував, чи остра, і рівнодушно запхав собі її за ремінь та вийшов з хати. Холод, з яким повітала його рідня, не позволяв йому засиджуватися на місці. Довго блукав по селі, де-не-де приставав, глядів по загородах, і мимовільно тяжкий віддих добувався з його грудей. Не знайшов кута, не знайшов милосердного християнського серця. Ще справився був до церкви, коли ненадійно стрівся з одним знакомим.