Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Як пан схоче в дорозі води, то щоби-сьте дали йому ті дві сливки з'їсти, то вже не схоче пан води.

Від'їхав пан на півдороги і захотів води в такім місці, де води не можна було дістати. А слуга дав панові тих дві сливки з'їсти. Як з'їв пан сливки, відразу заснув і спав до години дванадцятої. Потім збудився і каже слузі:

– Вертайся назад.

Вернулись назад на тоє самое місце. Аж знов виходить баба і просить його на обід. Поїхав він до неї на обід, а до церкви не поїхав. Пообідав у неї красно. По обіді баба дала слузі два яблука.

– Як пан схоче у дорозі води, дайте йому тих два яблука з'їсти, то вже не схоче води.

Від'їхав пан з півдороги, а в тім самім місці, в котрім не було води, пан знов захотів води. Дав слуга йому з'їсти тих два яблука, а він відразу заснув знову. Спав він до пів четвертої, збудився і наказав слузі, щоб завертав коні до теї баби назад на підвечірок. Вернувся назад, а баба просить його на підвечірок. Попідвечір-кував він, а баба дала слузі дві грушки і сказала:

– Як пан у дорозі схоче води, прошу дати ті дві грушки з'їсти, то вже пан води не схоче.

Отже, від'їхали вони тою самою дорогою, аж пан на гвалт захотів води, а не міг дістати. Дав тоді йому слуга ті дві грушки з'їсти, а він відразу заснув міцно. Тут над'їжджає його жінка та видить, що його не розбудить. Пише йому лист і кладе в кишеню. І здіймає золотий перстень зі свого пальця, ломить надвоє. Одну половину бере собі, а другу завиває в папір і дає слузі в руки. Та й каже:

– Як пан встане, дасиш йому той лист і той перстень.

Встає пан та й читає, що написала йому його власна вірна жінка:

«Даю тобі, мій муже коханий, цей перстень, ту половину. Коли наші половини зійдуться докупи, тоді ти знов будеш моїм мужем, а твоєю жоною. А з отою бабою ти маєш таке зробити: вертайся назад і, як вона тебе буде просити на вечерю, нічого їй не кажи, лиш вийми зі шпати шаблю і зрубай їй голову. А тоді шукай мене із перснем тим, що я тобі дала.»

Та й завернув пан в те саме місце. Виходить баба і просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю і махом бабі голову стяв. Як стала з тої баби смола летіти, аж на три милі довкола, що не міг він через тую смолу переїхати. Випрягає пан коня, сідає на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переїхав.

І поїхав він свою жінку шукати. їде він, їде, аж заїхав в такі ліси, де лиш святе небо і земля. Там здибає він три чоловіки, котрі ся б'ють на смерть.

– Люди, люди, чого ви ся так б'єте? – питає їх пан.

– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такі були, як ти, і не порадили, – відповідають.

– А прецінь, що?

– Якби ти міг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобі.

– Чому? Я вас розсуджу, скажіть лишень, що між вами зайшло?

Розказують вони:

– Ми є три брати. Помер наш отець і зіставив нам три річи, але не сказав, котрому мають ті річи бути. От один брат хоче, аби ті три річи були його, другий – його, а третій те саме хоче.

– А які ж то річи?

– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сідло, що як сядеш не нього, то поїдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя річ – то нагайка така, що хоч би було сто вояків, то лиш вдар один раз, а відразу всіх виб'єш.

– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю і стрільну через тую гору, а котрий з вас скоріше ту кулю злапає, то того і будуть усі три річи.

Отже набив він рушницю і стрільнув через гору, а всі три брати за нею полетіли. Як вони побігли за кулею, сів він на сідло, рушницю взяв на плечі, а нагайку в руки і вйо! – поїхав у світ. Так далеко їхав, так далеко, що заїхав в такі дебри, такі ліси, що лиш небо, земля і ліс. Там застала його ніч. Засмутився він:

– Ото допіру біда. Що я буду тепер діяти?

Розглядається він, бачить – в лісі щось світиться. Йде пан на те світло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбійників.

– Добрий вечір вам! – каже.

– Добре здоров'я! – відповідають йому, а потім питають:

– Чи убив коли кого?

– Убивім ксьондза, убив пана одного.

– А що ж ти маєш з того?

– Маю п'ятдесят рублів.

– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублів? Та ти не є жодний розбійник. Прецінь, нас розбійників дванадцять, а ми людей не убиваємо.

– Ну, то розкажіть мені, як ви людям шкоду робите.

– Е, – кажуть, – ми маємо такі черевики, котрі на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то дві. А ще маємо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас ніхто не видить.

Просить їх пан: