Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Прошу, майстре, навчіть мого сина.

Той каже:

– Добре, навчу вашого сина, але дасте мені п'ятдесят рублів.

Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох місяців він знав ліпше дзиґарки робити, як сам майстер.

Як минуло три роки, пише він до батька свого, аби по нього приїхав. Но, приїхав до нього його отець. Побачив майстер через вікно, що батько йде (а був той майстер чарівником), та й закляв усіх своїх челядників (а було їх трьох разом з хлопцем), що стали усі три голубами сивими. Повилітали голуби на жердину та й сидять.

Приходить отець до хати і каже звичаєм:

– Слава Богу Ісусу Христу!

Відказує йому майстер:

– Слава навіки!

– Майстре, майстре, а де мій син?

– А, – каже, – подивіться: онде на жердці сидять. Як пізнаєте свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моїм сином.

Став він міркувати і не знає, що тому майстру відповісти.

А його син тим часом сидить в середині і дивиться на нього, на свого батька, та показує: я, я, я! – так дзьобом ніби.

Відповідає батько тому майстрови:

– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мій син, котрий в середині сидить.

І позлітали голуби, і стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублів майстрови і своего сина забрав додому.

Та син, як перше не робив ніц, так і, як забрав його отець додому, і потім не робив ніц.

Каже той син по якімсь часі:

– Тату, тату, скажіть ви мені, що люди повідають, чи є біда на світі, а я би хотів її видіти.

Каже отець так:

– Сину, сину, най тебе Пан Біг боронить, аби ти хтів ту біду одну знати, та біда є у дворі у пана.

Покинув він своїх батьків і пішов до двора. Пішов до двора, але що ж, став за економа: сів на коня та й їздить собі коло людей. Люди роблять, а він собі їздить. їздить та й думає: «То не є правда, що мої батьки повідали. У дворі жодної біди нема».

Аж почув він людський поговір, що у войську є біда. От покинув він двір та пішов до войська. Був він мудрим чоловіком, відразу у войську став офіцером. Сів си на коня і їздить, командує войськом, і жодної біди нема.

Раз пішов він в компанії з двома капітанами на одну забавку. Почали собі ся балювати, забавляти, і став він про своє життя оповідати.

– Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бідою видів, але не можу.

Відповідають йому:

– Та ж ти допіру молодший офіцер, тому ще біди не знаєш, а ми вже є капітанами і стільки знаєм біди, що нам ся вже не хоче із нею видіти.

От вже по забаві зібралися всі три на спацер. Отже ж приїхали на три дороги. А хлопець задрімав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрів, котрою дорогою ті два капітани поїхало. І ставши, си подумав, що то вже біда. Сідає на коня, їде далі сам. їде, їде, тай ухопила його ніч. Заїжджає він до гостинниці і проситься на ніч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покій для хлопця. Той повечеряв і положився спати, але спати не спить, дивиться – встає жид уночі, світить свічку, бере гарапник великий у руки та й іде коло його ліжка до льоху. Мудрий офіцер, підвівши голову, слухає: б'є жид раз – чути «ой!», б'є жид дванадцять разів – і дванадцять разів чути «ой!».

Вертається жид, гасить свічку, лягає спати, але офіцер зовсім не спить і собі наслухає. Встає жид о дванадцятій годині вночі, бере гарапник, іде знову попри його ліжко в той самий льох, знов б'є дванадцять разів, і дванадцять разів чути «ой!» Знов вертається понад його ліжко, лягає спати. Шоста година ранку – жид знову встає, світить свічку, бере гарапник, іде попри його ліжко в той самий льох і знов б'є дванадцять разів, і знов чути дванадцять разів «ой!». А офіцер уважає. Та й по тому всьому лягає жид спати. Встає рано, дає офіцерові снідання, коневі обрік, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.

Питає жида офіцер:

– Пане орендарю, скажіть ви мені: що то у вас за діло було тої ночі?

Відповідає йому орендар:

– Гирсти, пане, яке діло?

– Що пан ходив три рази до льоху і бив по дванадцять разів нагайкою, і щось дванадцять разів кричало: «ой!?

Відповів йому орендар:

– Того не можу нікому оповісти.

– Мені можеш сказати, бо я нікому не розкажу.

– Гирсти, пане, як ви мені присягнете, що нікому не скажете, тоді я вам оповім щось.

Офіцер присягнув йому, що нікому не розкаже.

– Прошу пана, – каже жид, – був колись їден господар, що мав великий маєток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублів заборгував ще. От він умер і мені той борг зіставив. Пішов я на цвинтар, викопав його зі землі і ті п'ятдесят рублів йому одбиваю.