Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.

Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

Ото ся діяло зі старшим братом.

Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.

– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.

Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:

– Чи не було такого і такого у вашому місті?

А господар йому розказує:

– Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.

Молодший брат поїхав до дідинця цісаревої дочки. От жінка брата вийшла навпроти нього з великою радістю і його питає:

– Де ж ти так довго був на полюванні?

Вона не знала, що то є лиш брат її чоловіка.

Повела його в покої, прийняла, як належить, а він її випитав, де то брат його поїхав на полювання. Пішли вони вночі спати – взяв він свою рушницю, положив посередині. Опівночі встав, дивиться у вікно: вогонь горить.

– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?

– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потім тебе пару днів не було.

Переночували вони, поснідали, збирається він на полювання. Вона ж його просить:

– Мій мужу коханий, не їдь на те полювання!

Але не послухав він, зібрався, пішов до лісу. їде, їде та й заблудив. Треба також ночувати в лісі. Зірвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукає чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сів, зігрівся, і захотілось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться він: баба йде і проситься до вогню:

– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню і розігрілася, бо-м змерзла дуже.

А він промовив до неї:

– Вільно, вільно прийти, розігрітися.

Почувши то, баба прийшла, сіла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очі, а сам уважає, що баба буде робити. Баба витягає прутика та пац! коника по голові: коник відразу каменем став. Хотіла песика, а він її за руку.

– А де, – каже, – мій брат? А де мого брата кінь? А де мій кінь?

Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:

– Панунцю, буде, буде зараз твій брат і твій кінь.

Взяла баба води котроїсь та й почала кропити камені.

Панич б'є її, не перестає. Встав його кінь, брата кінь, брата пес, а брата нема. Він її ще гірше б'є.

– Де мій брат?

Аж встав його брат. Каже до нього:

– Як я, брате, солодко спав!

– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.

Стали вони вдвох бабу бити.

– Йди, бери води, кропи ту гору!

Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з каміння, аж поки не стало гори, зробилося рівне поле. Дякують усі люди братам, а ті думають:

– Що нам з тою бабою робити? Треба її забити.

Як забили ту бабу, посідали собі, і молодший брат усе розказує старшому. Дійшов до того, як він з його жінкою спати ліг. Не вислухав старший брат свого брата (що він рушницю поклав між ними), вихопив шаблю і стяв молодшому голову. Почали кінь і пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поїхав додому. Під'їжджає до свого дідинця, варта почала кричати, що принц йде. Жінка як почула, що чоловік йде, вийшла назустріч і з великою радістю його привітала. Пішли в покої, разом переднювали, заходить вже ніч. Повісив пан свою фузею на гвіздок. А жінка питає його:

– Скажи мені, чоловіче, що то є, що ти на першу ніч повісив фузею на стіні, на другу ніч – положив між нами, а на третю – знов повісив на стіні.

Аж тоді він розмислив, що його брат нічого злого не зробив. Зачав він їхати до свого брата, подивитися на него. Приїздить, бачить – стоять пес і кінь по коліна у сльозах і плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поїхав шукати тую криницю, звідки баба-чарівниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущої та цілющої води і поїхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив він. Обнялися брати і поїхали обидвоє до дідинця. Жінка вибігла до них, та не могла пізнати свого чоловіка і почала плакати.

Озвався старший брат до неї:

– Я є твій муж, а ти моя жона, а то є мій брат.

От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питається:

– Мій брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту є де місце? Питайся своєї жінки.