Иван Багряный - Тигролови

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали – все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали – то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так…

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж стилі – задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове покоління славного роду Сіркового – Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем’яна Многогрішного.

А дощ – аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою співали собі. Починали вони з:

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила оте:

«Чи відчуває вона серцем зміст тих слів? – думав Григорій. – Ні, ясно».

Проспівавши, мовчали. Потім Наталка зачинала свою улюблену:

Грицько вторив, і його лагідний тенор, як той сокіл, вився коло дівочого сестриного голосу. Гарно.

Старий Сірко послухає-послухає, скрутне головою задоволено і сам підтягує.

А кінчали вони неодмінно піснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. І знаменита вона тим, що її тут співають усі і кожен по-своєму – українці, москалі, білоруси і навіть тунгузи. І у всіх вона виходить однаково гарно. Химерна пісня.

Співається в ній про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лісах, на коні їхав тайгою та й побачив, як на траві спала красуня дивна. Та й як він з нею повівся по-лицарському. І мотив у ній особливий якийсь, своєрідний.

Співали її Грицько з Наталкою трохи жартівливо.

А як доходили до слів, як той стрілець:

Наталка додавала:

– І Богу душу віддав.

І щиро дивувалась:

– А чого ж він з коня упав? І чого то він так задрижав, що аж гепнувся? Убився, мабуть, ажи?

Грицько сміявся, але пояснити не міг, чого то так, бо й сам не знав, як то можна з коня впасти, побачивши хоч і вродливу дівчину.

– Либонь, їздити не вмів або ж був випивший, – висловив здогад, пригадавши, як той придуркуватий і п’яний Радівон все їздив на коні задом наперед та все падав.

Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала, – кохання до химерної лісової дівчини Наталки – і боровся сам з собою. Кохав, але… здається, безнадійно. Отим-то й воював з тією хворобою з усією наполегливістю тверезого розуму. Він кликав його на допомогу, той тверезий розум, і всю свою міцну вдачу й учиняв сам над собою суд.

Розум повставав проти серця:

– Галло! Гей ти, дурний шматок м’язів! Що ти ще тут маєш говорити? Май глузд! Чи ти собі здаєш справу, хто ти і що ти? І чи ти ручиш за завтрашній день? І чи ти маєш право ставити на карту щастя інших?! Галло, май совість! Егоїзм твій – то твоя приватна справа. Мовчи! Замри! І не надокучай мені, будь ласка, бо…

Серце утікало до водоспаду. Григорій ніс його туди і там просиджував цілими годинами. Як на суді. Тверезий розум – за прокурора. Та гай-гай… Хоч серце ніби й згоджується з тим, що каже розум, скоряється, але від того не перестає, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше. Відтоді, як він з першого ж дня опікся, він більше не насмілювався. Вона ж… Вона – так йому здавалось – навіть у голову собі не клала того, що з ним діялося. Вона – дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання. Та й потім – що він їй і хто він їй? І навіщо він їй? З його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його наслідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох.